Понеділок, 5 липня 1880

Це я здивована, заставши Соутцо, коли повернулася. Дивина та й годі: я писала чоловікові, що був далеко, аж ось він приходить просити в мене розмови.
Я прийняла його холодно, але ввечері, коли він наполягав, щоб звіритися мені, і ми всі троє з того сміялися, тітка вийшла з кімнати — і почалося. Я, глузлива всупереч собі, не виходила за межі фраз із листа, а він, розлючений тим, що губить усі заготовлені промови, врешті, серед тридцяти шести смикань, виявляється неспроможним нічого сказати, а він же явно прийшов щось сказати; почав він таки з абзацу № 1 200 000, що починається словами: «Оскільки я була достатньо доброзичлива, щоб дати вам обирати між негайною відставкою і піврічним відстроченням» тощо, — він просить пояснення, геть заціпенілий від слів «негайна відставка». Та я не зрозуміла цих заплутаних промов, зроблених неможливими через мої вельми кумедні перебивання — можливо, для відсутньої публіки, але нестерпні для нього. Він плакав.
А я вдаю добру, кажу йому заспокоїтися й знову починаю свої історії про посаг, про витрати, про вдачу. Я з насолодою чорню себе, а він кричить, що я себе не знаю, що я буду ідеальною дружиною. І знову береться пропонувати мені розоритися за два роки, а потім розлучитися.
— Ви не виявили б такої щедрості, пане.
Загалом він вважає, що я жахлива, бо все розумую й перебираю кожне слово... Та ви ж тільки подумайте: цей сердега повертається з Комп'єня, де поглинав газети, гадає, що в курсі політики, і робить три мовні ляпи на п'ять фраз.
— Мовляв, я весь час позую.
— Комедіантка з народження, мій любий, що ж ви хочете?
Чи ви гадаєте, що я завдавала б собі клопоту бесідувати з вами, якби не уявляла, що мене слухають три тисячі людей? І це правда.
На мої гарні фрази він відповідає, що я вдаю з себе геніальну жінку.
— Отже, ви не вважаєте, що я така. Ви мене не кохаєте. І послухайте добре, раз і назавжди. Ніколи не дозволяйте собі ні докору, ні критики, або ж забирайтеся геть.
Я хочу, щоб переді мною лежали ниць, або нехай не буде нічого. Єдине ваше виправдання — лежати ниць у пилюці, інакше — на двері.
Та ви здатні усвідомити ці нечувані слова лише за умови, що я скажу вам: я промовила їх з цілковитою серйозністю.
Зрештою, чого ви хочете? Я нестерпна? Якщо ви мене кохаєте, ви в це не вірите. Майте сьогодні ввечері двісті тисяч франків ренти — і завтра я ваша дружина; я б навіть узяла вас без надмірної відрази.
— У вас нічого немає. — Що ви мені пропонуєте? Я вас не кохаю. Розбагатійте, крутіть оборудки! Звідки мені знати. Оберіть свого шваґра-банкіра, він і сам злодій, ну то й влаштуйтеся, а якщо розбагатієте — повертайтеся. І по всьому я розважалася, порівнюючи себе з тими нестерпними жінками з романів.
— Ви чорните себе собі на втіху.
— Якщо ви переконані в тому, що кажете, то ви не такий дурний, як я гадала.
Наприкінці він просить пробачення, пристає на всі заповіді мого Святого Письма і йде, обіцяючи собі заробити грошей на тій справі в Ліллі.
Я дозволила поцілувати собі руки і незадоволена цим. Якщо він мене кохає, то я його не кохаю.
Якщо ви мене кохаєте, ви маєте бути в розпачі від моєї вдачі, чому ж ви не вб'єте себе? Не доведи Боже, щоб я стала причиною самогубства, але на вашому місці я б повернулася додому й розтрощила собі голову.