Неділя, 4 липня 1880

Учора я відіслала Соутцо дисертацію, переписану писарем. Та можу сміливо сказати: це винятково для мене самої, він не зрозуміє, а я втішатимуся самим лише задоволенням, що створила шедевр. Ось вам нікчемна істота, що лишила по собі сліду не більше, ніж хтозна-що. А проте мені прикро, що я була материнською й дозволила, щоб він, охоплений усіма своїми дурними відчаями, поклав свою таку пересічну голову мені на плече.
Маленька Міранда приходить мене провідати, і ми возимо її в Булонський ліс, а потім, близько сьомої, до Гавіні, але це мене виснажує. Однак мені потрібні квитки до Палати на завтра.
Я роблю невеликий портрет Водзінського. Це славний хлопець, і він закоханий у панну Кончину, яка вже кілька днів у Росії з усією родиною. Я легко викрила це почуття за тисячею майже невловних дрібниць, і коли я розповідаю йому це, лагідно жартуючи, він розкривається ще більше і набуває якоїсь довіри до мене. Йому тридцять два роки, але він мов дитина, слухаючи, як я розповідаю те, чого йому й не довелося казати. Та, схоже, батьки проти, а проте, гадаю, молоді люди дійшли згоди, і я пророкую йому, що це станеться. Треба тоді бачити цей щасливий вигляд, цей зів'ялий сміх, цей рум'янець, а він же ні дитина, ні дурень. Його вродою дуже захоплюються, він і справді гарний.
Він вічно стирчить у Кончиних, тож з нього багато жартують щодо цього кохання, але це б ще було нічого; а от де видно, що він закоханий, — то в усьому, що він каже, навіть коли мовить про щось інше. Та й ця дитяча, нездоланна втіха, яку маєш, говорячи про Предмет або про те, що його стосується.