Вівторок, 22 червня 1880

Як же я нічого не знала про вчорашнє грандіозне засідання — ось яку штуку утнув мені мій живопис. Зрештою, я знала, що обговорюватимуть амністію, але хто міг передбачити, що промовлятиме Ґамбетта; жодна газета не давала цього передбачити. Я гасала крамницями, поки ця незвичайна людина промовляла. Що ж! після нього вже нікого немає. Поль де Кассаньяк видається кволим, миршавим, хлопчиськом. Якби я кохала Поля де Кассаньяка, він не провалився б отак безглуздо крізь землю в моїх очах. Якби я не була республіканкою з переконання, ця дивовижна людина зробила б мене такою. Чи пам'ятаєте ви — понад два роки тому, коли я вихваляла Кассаньяка й писала у своєму щоденнику, що він або хтось інший могли б зробити мене бонапартисткою чи будь-ким за почуттям, але що в душі я республіканка. Це мене тішить, це доводить, що я маю якесь переконання, і це мене дивує. І хіба ж я не зійшлася, тобто хіба ж я на два роки не випередила вчорашню промову Ґамбетти, коли одного вечора, замислившись над цим, сказала: теперішня Республіка — справжня, довгоочікувана, остаточна, благословення небес, що нарешті прийшло.
Що з тих перебільшень, до яких удаються, аби дійти до справедливої міри? [Слова закреслено]. Республіці дорікають кров'ю, багном тощо. Погляньте на початки всього, надто коли є половина, що заважає, бореться, псує. Країна — не вітальня.
Хай партійні люди обирають собі гостей, але Республіка — не партія, вона є Країна. Що більше до неї приходитимуть, то ширше вона розкриватиме обійми, а коли прийдуть усі, не буде ні вигнанця, ні покинутого, ні обраного, не буде більше партій, буде Франція.
І тоді винні будуть покарані, але аж ніяк не зречені. Як таке могло б статися?
Республіці ставлять у провину, що в її лавах є нікчеми, та яка ж нація їх не має?
«Республіка — ані вітальня, ані гурток. Якби Франція стала легітимістською чи імперіалістською, хіба ж усі вони були б тоді чисті?»