Середа, 9 червня 1880

Ви вгадаєте те місце статті, від якого я почервоніла й зблідла так, що мене й досі обсипає холодом.
І це в «Le Gaulois», який починають читати не менше, ніж «Le Figaro». Для тих, хто мене знає, це наче моє ім'я надрукували, а тим, хто мене не знає... ну що ж, їм байдуже, та й мені теж. Статтю написав добре поінформований приятель.
Казимир якось розповів, що був коханцем матері, перш ніж одружитися з донькою Акар. Усе ті ж А.
Цього ранку я саме думала, що забула вам сказати: під час моєї останньої візити до Королеви я бачила його там. Ми підіймалися лівим боком, а він гомонів із кількома чоловіками, спускаючись праворуч. Він уклонився мамі, яка дуже люб'язно відповіла на його уклін, а я дивилася просто перед собою... та й узагалі, щоб йому вклонитися, довелося б повернути голову. Мама побачила його, підіймаючись першою частиною сходів, тож хотіла йти праворуч, але я попрямувала ліворуч, і це було цілком природно — там було зовсім близько до дверей вітальні, та й праворуч стояли всі ті чоловіки.
Я була в чорному оксамиті, дуже гарна. Через цю статтю я три дні не зможу ходити до Гавіні, не треба, щоб вони мені про неї говорили, а вони говоритимуть під свіжим враженням. Та ні, Гавіні з делікатності про це не заговорить, але між жінками...
Він, можливо, гадає, ніби я й досі його кохаю, у таких випадках люди такі легковірні.
Він усе-таки, мабуть, відчуває певне самолюбне вдоволення, бачачи мене... Якою ж дурною дитиною й навіженою я була, коли ми його бачили!
Ах! якби мені тепер випало щастя зустріти вищу людину, то вже не я б її змарнувала... Не те щоб я сприймала буквально цьогоранкову статтю, ви ж знаєте, що я нікому не вірю, ні на що не покладаюся й усюди припускаю найгидкіше. У перші дні нашої приязні з Гавіні я думала, що пані прочить мене в коханки своєму чоловікові, а коли Антуан, повернувшись із Перегонів, називав імена приятелів пані, я думала, що це називають відомі імена, аби мене засліпити. Отже, бачте, немає такої ницості, якої б я не запідозрила, і немає ангела, якого б я не вважала переодягненим демоном.
Тож не варто надто вірити в ту гидоту, яку я можу думати про Кассаньяка; щоправда, про нього кажуть... геть протилежне до дружньої статті. Казали, ніби пані де ла Валетт його утримувала, і королева Іспанії, і не знаю вже які жахіття! Та байдуже: навіть припустивши, що він не кращий за інших, треба бути йому вдячною за те, що він інакший, що він — хтось... і навіть припустивши всі ті паскудства, які кажуть, їх можна забути, порівнявши його з іншими... Принаймні з усіма тими, кого я бачила. Ось один, який був мені рівнею, мені рівним, моїм... братом. Він, можливо, у сто разів вищий за мене, але це все одно рівність. Можна бути кращим, лишаючись тієї самої породи, тоді люди рівні; що ж до Казимира й мене, то ми пасуємо одне одному, мов осел і кінь, я осел, як хочете, але ми з ним говоримо різними мовами, ось що я хочу сказати. Коли він не каже мені, що кохає мене, нам нема про що гомоніти, а проте він ні дурний, ні неук. А з Кассаньяком я теж не гомоніла, я вдавала навіжену... Коли за рік Блан побачив мене знову, він не міг отямитися: яка ж ви змінилися, який кращий у вас вигляд, яка ж ви гарна!
Ви були геть навіжена, а тепер!... Що ж, якщо не час, то катастрофа спричинила цю щасливу зміну. Я майже нічого не пишу, коли задоволена, хіба що переказую розмови. Довгі сторінки приходять, коли є що сказати.
У мене важко на серці, і очі легко сповнилися б сльозами. Це не через Покійного, а сама не знаю через що... через усе й через ніщо.
Друга година пополудні, я йду до Фовеля, мені недобре... Маленька тітка та її мати від'їжджають о четвертій, я пожертвувала задля них своєю працею.
Сьогодні ввечері обід із Водзінським, Антуаном і, мабуть, Соутцо. Яка ж це буде зміна для мене — ці люди після Кассаньяка, після мого брата... це «мій брат» зворушує мене до сліз. Уже два роки, як він одружений...
Я щойно гортала старі зошити й знаходжу в Книзі 78, с. 156 ось ці разючі рядки: «Якби я перекладала свої думки з тією грубою прямотою, що мене вирізняє, я сказала б: мені кортить вийти заміж, щоб стати коханкою пана де Кассаньяка». Огидно, чи не так?
Я кажу це напівсміючись, але це огидна правда, ні, не огидна, а божевільна, божевільна, хвора.
Додаю: «завтра, можливо, мене жахатимуть ці безумства». Ох! так, але я сама собі не огидна, я була навіжена. Та як пояснити, що сама думка вийти за нього мені ніколи не спадала, а щоб його кохати, я... годі, досить про це.
Обидві тітки поїхали, мені зле, Водзінський вечеряє сам. Я проводжу день, гортаючи своє минуле з Кассаньяком, різні думки... я знову живу в цьому минулому, я не тепер, я тоді.