Середа, 9 червня 1880

Ви вгадаєте те місце статті, від якого я почервоніла й зблідла так, що мене й досі обсипає холодом.
І це в «Le Gaulois», який стають читати не менше, ніж «Le Figaro». Для тих, хто мене знає, це наче моє ім'я надрукували, а тим, хто мене не знає... гай-гай, їм байдуже, та й мені теж. Статтю написав добре поінформований приятель.
Казимир якось розповів, що був коханцем матері, перш ніж одружитися з донькою Акар. Усе ті ж А.
Цього ранку я саме думала, що забула вам сказати: під час моєї останньої візити до Королеви я бачила його там. Ми підіймалися лівим боком, а він гомонів із кількома чоловіками, спускаючись праворуч. Він уклонився мамі, яка дуже люб'язно відповіла на його уклін, а я дивилася просто себе... та й узагалі, щоб йому вклонитися, довелося б повернути голову. Мама побачила його, підіймаючись першою частиною сходів, тож хотіла йти праворуч, але я попрямувала ліворуч, і це було цілком природно — там було зовсім близько до дверей вітальні, та й праворуч стояли всі ті чоловіки.
Я була в чорному оксамиті, дуже гарна. Через цю статтю я три дні не зможу ходити до Гавіні, не треба, щоб вони мені про неї говорили, а вони говоритимуть під свіжим враженням. Та ні, Гавіні з делікатності про це не заговорить, але між жінками...
Він, можливо, гадає, ніби я й досі його кохаю, у таких випадках люди такі легковірні.
Він усе-таки, мабуть, відчуває певне самолюбне вдоволення, бачачи мене... Якою ж дурною дитиною й навіженою я була, коли ми його бачили!
Ах! якби мені тепер випало щастя зустріти вищу людину, то вже не я б її змарнувала... Не те щоб я сприймала буквально цьогоранкову статтю, ви ж знаєте, що я нікому не вірю, ні на що не покладаюся й усюди припускаю найгидкіше. У перші дні нашої приязні з Гавіні я думала, що пані прочить мене в коханки своєму чоловікові, а коли Антуан, повернувшись із Перегонів, називав імена приятелів пані, я думала, що це називають відомі імена, аби мене засліпити. Отже, бачте, немає такої ницості, якої б я не запідозрила, і немає ангела, якого б я не вважала переодягненим демоном.
Тож не варто надто вірити в ту гидоту, яку я можу думати про Кассаньяка; щоправда, про нього кажуть... геть протилежне до дружньої статті. Казали, ніби пані де ла Валетт його утримувала, і королева Іспанії, і не знаю вже які жахіття! Та байдуже: навіть припустивши, що він не кращий за інших, треба бути йому вдячною за те, що він інакший, що він — хтось... і навіть припустивши всі ті паскудства, які кажуть, їх можна забути, порівнявши його з іншими... Принаймні з усіма тими, кого я бачила. Ось один, який був мені рівнею, мені рівним, моїм... братом. Він, можливо, у сто разів вищий за мене, але це все одно рівність. Можна бути кращим, лишаючись тієї самої породи, тоді люди рівні; що ж до Казимира й мене, то ми пасуємо одне одному, мов осел і кінь, я осел, як хочете, але ми з ним говоримо різними мовами, ось що я хочу сказати. Коли він не каже мені, що кохає мене, нам нема про що гомоніти, а проте він ні дурний, ні неук. А з Кассаньяком я теж не гомоніла, я вдавала навіжену... Коли за рік Блан побачив мене знову, він не міг отямитися: яка ж ви змінилися, який кращий у вас вигляд, яка ж ви гарна!
Ви були геть навіжена, а тепер!... Що ж, якщо не час, то катастрофа спричинила цю щасливу зміну. Я майже нічого не пишу, коли задоволена, хіба що переказую розмови. Довгі сторінки приходять, коли є що сказати.
У мене важко на серці, і очі легко сповнилися б сльозами. Це не через Покійного, а сама не знаю через що... через усе й через ніщо.
Друга година пополудні, я йду до Фовеля, мені недобре... Маленька тітка та її мати від'їжджають о четвертій, я пожертвувала задля них своєю працею.
Сьогодні ввечері обід із Водзінським, Антуаном і, мабуть, Соутцо. Як же ці люди змінять мене після Кассаньяка, після мого брата... це «мій брат» зворушує мене до сліз. Уже два роки, як він одружений...
Я щойно гортала старі зошити й знаходжу в Книзі 78, с. 156 ось ці разючі рядки: «Якби я перекладала свої думки з тією брутальністю, що мене вирізняє, я сказала б: мені кортить вийти заміж, щоб стати коханкою пана де Кассаньяка». Огидно, чи не так?
Я кажу це напівсміючись, але це огидна правда, ні, не огидна, а божевільна, божевільна, хвора.
Додаю: «завтра, можливо, мене жахатимуть ці безумства». Ох! так, але я сама собі не огидна, я була навіжена. Та як пояснити, що сама думка вийти за нього мені ніколи не спадала, а щоб його кохати, мені... досить було й цього.
Обидві тітки поїхали, мені зле, Водзінський вечеряє сам. Я проводжу день, гортаючи своє минуле з Кассаньяком, різні думки... я знову живу в цьому минулому, я не тепер, я тоді.