Вівторок, 25 травня 1880

Ще сяк-так заціпенієш, та яке пробудження, коли бачиш людей у сто разів негідніших і втричі гірше обдарованих, які насолоджуються життям!
Пані Одіффре розлучилася з чоловіком з великим скандалом; її чоловік, колишній торговець сукном, якого в Ніцці зневажали аж до появи юного Еміля в клубах. Потім вона приїздить до Парижа (її чоловік теж живе в Парижі), і ви знаєте, що про це каже Соутцо. Що ж, попри все це... Подейкували навіть, ніби її остання дитина від Еміля, і попри все це...
Пані Ґопійя приходила позувати для портрета; потім я зробила композицію. Сюжет, що мене захоплює. Марія Магдалина й інша Марія біля гробу Христа. Тільки без умовності й святенництва, а зробити так, як, гадаєш, було насправді, і відчувати те, що робиш.
Прийшов Анічков і дивився, як я працюю, о шостій я йду вдягатися до обіду; приходить Соутцо й починає з прохання купити ескіз, я, звісно, відмовляю. За столом тітка дозволяє собі вихватку щонайгіршого тону проти Одіффре. Неприховані нападки так само корисні, як похвали. Переслідування — найкорисніша з пропаганд.
Щоб зарадити прикрому враженню від цих дурних слів, я пожартувала з її лютості, кажучи, що вона ворогує з цілим світом... Не думаю, що є багато жінок, таких нестримних на язик, як моя тітка; вона говорить про всіх, і коли це лихослів'я, то навмання, безоглядно, чи то проти людей зі світу, чи проти прислуги — я цього терпіти не можу.
Вона ревнує до Одіффре, моя бідолашна тітка, вона гадала, ніби Соутцо нестямно в мене закоханий. Соутцо, сказавши те, що сказав, знову повертається до тих людей.
Зрештою, моя родина не приносить ніколи нічого, окрім дурниць, прикрощів, роздратування, незграбностей тощо, тощо.
Ось що я написала мамі вчора ввечері, але лист піде лише завтра:
— «Гадаю, ви маєте вдавати перед Діною, ніби вірите, що я пишу вам останнього листа під впливом якогось гніву. Тож, щоб вибити вам цю думку з голови, я пишу знову й підтверджую попереднього листа. Запевняю вас, хоч ви це й самі добре знаєте, що я ніколи не буваю гнівніша в одну мить, ніж в іншу. Саме цьому станові, такому ж приємному, як і незмінному, я завдячую тим, що майже прив'яла, і тим, що, дивлячись на себе в дзеркало, бачу наче сіточку по всьому обличчю, сіточку, досі непомітну, але яка зробить мене старою у двадцять п'ять років. І це цілком природно: коли тебе так зненацька катують, як мене, і щомиті принижують — дрібно, дріб'язково, ба навіть і добряче. Отже, люба пані, ви попереджені: якщо ви повернетеся з Росії такою ж, якою туди поїхали, я виконаю свою маленьку справу, бо обіцяла собі чекати лише до повноліття, хоч я вже давно маю дурість вам погрожувати.
Не показуйте моїх листів вашому чоловікові, щоб його розчулити, з цього не буде пуття.
Заспокойтеся, нічого надзвичайного не сталося. Я й далі бачуся з паніями Гавіні, де Музе й де Байєль. Я буваю в найвищому світі й гордую світом офіційним та посольствами, бо Сен-Жерменське передмістя туди не ходить. А втім, мені слід бути задоволеною: відколи я доросла, я побувала на двох костюмованих балах (у Музе), на двох офіційних республіканських балах і на двох платних. Треба й справді бути такою розбещеною, як я, щоб не бути в захваті. Та й очевидно, що ми посідаємо в товаристві поважне місце і що як панна я маю найзавидніше становище у світі, і що чоловіки можуть мати лише дуже високу думку про мої запити, бачачи мене так добре влаштованою. Ви ж добре розумієте, що я радше втопилася б у мисці з брудною водою, ніж вийшла б за якогось Куртеса, Соутцо чи Таранта заради своїх грошей. Це щоб сказати вам, що коли ви молите Господа Бога, аби він мене одружив, то це марно.
Так само марно гадати, ніби мені приємно вам це писати.
Я радше писала б вам те, що зазвичай дочки пишуть своїм матерям, але ви ж розумієте, мені не хочеться робити з вас матір єдиного сина, я навіть, мабуть, надто хочу зберегти вам доньку, у кожного своя примха!
Я радше носила б жалобу по вас, ніж змусила вас носити жалобу по мені.
Ви не натішитеся спокійно тим супокоєм, що з цього вийшов би, бо я сказала б, що це через вас.
Хоч би скільки ви показували ці листи, щоб виправдатися, ґвалт однаково вже зчиниться. Три мої приятельки відрекомендували мені все найкраще, а кавалерів ми маємо найвищого ґатунку: брати Тюркани представляють армію, пан Вожуа — магістратуру, Соутцо — чужоземну монархію, пан і пані Бонсен — французьку аристократію. Молодший Енґельгардт і Чернітська — російську колонію, а пан Анічков — дипломатію, з Пеліканом за медицину й глухоту. Тож я качаюся в радощах і благаю вас нічого не міняти в цьому житті, яке, за поміччю ваших молитов, неодмінно зробить так, що я вийду за спадкоємця трону.
Отже, в очікуванні кінця, який залежить від вас, прийміть усі мої благословення, а також вияв моєї глибокої поваги й вічної вдячності за ваші чесноти, ваш такт, ваш розум і передусім, передусім за ваше добре материнське серце й за ту пильність, яку ви безнастанно виявляли, аби поліпшити долю своїх дітей, уберегти їх від ницих знайомств (пан Жорж) і зробити їхнє життя солодким, добрим і шанованим.
Це не образи, це засіб, який я випробовую втрьохтисячне.
Соутцо грав у пікет з Анічковим, Анічков пішов; він грає з тіткою у вітальні, а я лишаюся в себе й граю на арфі. Мені не залежить на тому, щоб бачити це румунське обличчя, головне — щоб воно було тут.
Іду спати, лишивши їх грати.