Понеділок, 24 травня 1880

Дев'ята вечора, і я нервую, бо Казимир не прийшов. Може, його щось зачепило в суботу. За обідом при Анічкові я доволі серйозно сказала йому, що мені дивні ці манери приходити на обідню пору, що цей дім не ресторан і що він гість моєї тітки, а не мій, і що я його більше не прийматиму. Та розсердився він лише в цирку; повертаючись екіпажем, я попросила в нього подробиць про один кумедний дуель, щоб надіслати їх до газети «En Avant», яка через Гавіні запрошує мене до співпраці.
— Сьогодні ввечері це неможливо, — каже він, — я йду до Франкенштайнів.
Тож я сухо побажала йому доброї ночі біля дверей, не подавши руки. Та що ж! Що вдієш? Треба з цим змиритися. Це легше написати, ніж зробити.
Жювізі приймають сьогодні ввечері, я, мабуть, застану його там, як і Байєль та Одіффре. Не знаю, чи варто мені йти, не слід гнатися за своєю лихою долею, не слід її переслідувати...
Ах, як це дратує..
Якщо він ображений — то все гаразд, але якщо без гніву так охоче обходиться без мене... Це дуже дратує. Тож нерви в мене натягнуті, мов скрипкові струни.
Учора ввечері я тільки за допомогою літератури спромоглася заснути, знеможена. Опівночі я знов засвічувала лампу, а цього вечора питаю себе, чи варто виходити. Ну ж бо, уявні читачі, що робити?? Лягти зрання й завтра з восьмої працювати. Оце було б розумно!! Але я сказала тітці, що ми підемо сьогодні ввечері до баронеси Рейль. Мені не хочеться бачити людей... отак... Я хотіла б поїхати, з мене досить усіх цих клопотів.
Я туди пішла, та, звісно, пані Рейль цьогоріч уже не приймає, тож ми йдемо до тих. Тільки от дорогою мені кортіло повернутися й лягти, бо я йшла туди через Соутцо, але якби я завернула... на півдорозі це було б із тієї самої причини; отже, і те, і те було погано. Заходжу з тіткою, грають у бакара: матінка Байєль, пані Одіффре з донькою Марі, ще дві старі; панове д'Астафор, Вердьє (гладкий співак), Альберік Секон і Соутцо, звісно. Треба віддати належне останньому: він порівну розділився між двома паннами — Марі Одіффре й Марі, тобто мною, дурепою.
Мала шиє в моєї кравчині, і я впізнаю свій фасон суконь, але погано носений і зовсім не такий, як на мені.
Я починаю з того, що питаю Соутцо, чи пристойний цей салон; він кривиться.
Він давно застерігав нас не вчащати до Жювізі, але я відповідаю, що, маючи його за брехуна, хотіла переконатися сама.
Звісно, я маю вражений вигляд. Нявкають, а гарненька маленька Одіффре дуже погано грає вальс Шопена. Я плескаю всім. — Та ні! ви ж усім своїм виглядом кепкуєте з людей! — каже мені Соутцо нишком. — Та ні, ніхто й не помічає, усе ковтають.
Я принизилася тим, що прийшла сюди. Бог знає задля кого й навіщо.
Я й гадки не маю критикувати дівчину, навпаки, зву її доброю дівчинкою й кажу, що вона гарненька, але додаючи... майже нічого, що ставить її на місце. Зрештою, ця посередня істота Соутцо може думати, що хоче, а я представила йому її люб'язно... але як належало.
— Хочете, я вас проведу?
— Так.
Та через затор із трьох екіпажів ми чекаємо, поки він посадить тих пань у карету. Я чекала — це безперечно.
— Якби я знала, що у вас є екіпаж, я б сказала «ні», я погодилася лише гадаючи, що ви маєте повертатися пішки.
По дорозі назад я відверто кепкую з вечора, а Соутцо вдає обуреного: він нас застерігав, але в мене дурна звичка ходити «щоб побачити, що це заведе мене надто далеко, тощо».
А проте я втнула велику дурницю, спитавши, як це пані Одіффре так упала, адже Одіффре в Ніцці бували в найкращому товаристві. Тоді (уже в нас удома) Соутцо каже мені, що ця жінка дуже спритна й має в Парижі кілька вельми добрих зв'язків, що він бачив у неї пані де Боневаль тощо. Не кажучи вже про офіційний світ, послів тощо, тощо.
Мою лють уже годі побільшити.
Говорили про Рузá, якого Байєль намагалася одружити з... — Ох, та Рузá, — кажу я, — одружиться лише з посагом.
— Очевидно, — каже Соутцо.
— Ну так, — каже тітка.
Він пробував і тут, але я відповіла одній особі, що якби мені серйозно запропонували Рузá, я здатна була б дати зухвальцеві ляпаса. (Це щира правда.) Ох! Рузá, пропонувати мені Рузá, та я б радше взяла бозна-кого, кого завгодно, ось... Вас! радше за Рузá. Цим усе сказано, чи не так!
Це, може, й спокутує велику дурницю, але байдуже, я стаю надто дурна... Та ні, це завжди було те саме.
Тільки от якщо одного дня мене знайдуть мертвою в ліжку, знайте, що це буде з люті — від того, що мене так безглуздо, так дріб'язково принижують.
Я, я мушу страждати через те, що не можу бувати в пристойному товаристві. Ви гадаєте, що чоловіки не роблять половини того, що роблять, із самолюбства?
Хіба ж це не жалюгідно, не жахливо, не жорстоко.
Мамі: «Не дайте Башкирцевим себе обдурити, а якщо ви дратуватимете мене моїми справами, я залагоджу їх, як зможу, розбивши собі голову й сказавши, що це через вас. Уже віддавна я обіцяю вам це свято, і ви в нього вже не вірите, але послухайте ось що: присягаюся всім, чим ви змусили мене страждати, що кажу правду... Я заприсяглася чекати свого повноліття, а якщо нічого не зміниться — убити себе. (Це жарт.)
Скористайтеся цим, і хай мене ця ж мить задушить чума, якщо те життя, яке ви мені влаштовуєте, не жахливіше за каторгу чи довічне ув'язнення».