Субота, 22 травня 1880

Сент-Аман приходив.
Тоні визнав портрет надзвичайно схожим, добре рисованим, доволі добре виліпленим і недобре написаним.
Соутцо проник у найнеприступніші салони Передмістя. Газети його згадують.
Небагато гостей: пані Гавіні й Рішо; Ґольдсмід, Чумаков, Морган, Тюркан і Антуан Гавіні. Анічков і Пелікан грають у віст у блакитній вітальні.
Ця тварюка Соутцо не прийшов, Одіффре теж приймають по суботах, і він, звісно, там.
Бачте, треба з цим змиритися, усе скінчено. У четвер увечері я говорила з ним про кілька шлюбних партій для нього, наче я ні жінка, ні панна. Чого б то йому затятися? Він затявся б, якби мене любив. Та він мене не любить. Пам'ятаєте Марі Одіффре, що відмовляла свого брата ходити до нас і чесала мене на всі заставки, коли мені ледве було шістнадцять, а їй — п'ятнадцять.
Пані де Байєль варить усю цю кашу. Зрештою, що ж... а проте хіба ж я не говорила про те, щоб вийти за цього хлопця? Та я одразу ж додала, що це неможливо. Так, але все одно... Яка ж я щаслива, як мені щастить! А А ще не таке мені покажуть, хіба ж не цікаво. А коли я вдавала, ніби мені не до вподоби, що цього хлопця приймають без упину, моя родина казала, що я дурна. Ах, бідні мої друзі, мені б замкнутися й працювати, бо це навчає мене терпіти життя, і не бачити нікого, нікого, нікого.
А вуха мені дзвенять, дзвенять.
Бачте, від цього в мене на очах виступають сльози, бо я й справді надто нещаслива. Сьогодні ввечері ми підемо до цирку, а Антуан нас супроводжуватиме.
Усе ж таки прикро бути переможеною цією дурепою. Ах! Якби я захотіла вийти заміж, я б тріумфувала, але про мене кажуть, ніби в мене аж такий великий посаг.
Хіба ж я не обізвала його мисливцем за посагом того вечора через те, що він казав, ніби не хоче одружуватися з малою Одіффре.
Ми вже були за столом, коли прийшов Соутцо. Тітка, схоже, дозволила йому прийти на обід. Я холодна, але тільки задля жарту.
Приходить Антуан, і ми всі четверо йдемо до цирку. Ліворуч від мене Антуан, праворуч тітка, а Соутцо біля тітки. Якраз піді мною, так що моя сукня майже торкається його плечей, — Александр Лардереї з Марі Деланнуа, чарівним створінням. Бувають отакі цікаві дотики, але цей Лардереї не нагадує мені нічого, окрім того, що Неаполь і Сорренто — чудові краї і що мені хотілося б туди повернутися. Багато знайомих облич: Морган, Плансі, Бертен, пані Рішо тощо.
На виході ми знову зустрічаємося з Гавіні, яких проводжаємо аж до площі Бово.
Ми з Гавіні гомонимо про портрет принца Жерома для наступної виставки.
Соутцо, в'їдливий і похмурий, проводжає нас додому. Він іде до пані Франкенштайн, росіянки, яка часто приймає посольство й колонію.
Ось і драма. Немає слів, щоб висловити, як мені остогидло це вічне приниження
Ніхто ніколи не повірить, що я похована живцем добровільно. А тітка, що така дурна, аж каже, ніби наше посольство — то паскудство. Після цього вже далі нікуди.
Ні, ні, ні, я надто нещаслива!
А всі мої величні манери й зневага до всього — який жалюгідний вигляд це, мабуть, має в очах людей, які знають, що ми не маємо тут жодного становища. Оце вершина нещастя. Краще померти. Це мусить скінчитися...
Треба померти. Краще розбити собі голову, ніж жити отак.
А ця мати, що поїхала до Росії, — хоч би з цього був якийсь пожиток! Я пишу їй цю ж мить.
— «Усюди й щодня влаштовують вечірки й бали, усі живуть, навіть жалюгідніші за нас, а я сама-одна похована живцем.
Замість постувати й ходити по церквах подумайте, що те пекло, яке ви влаштовуєте мені тут унизу, обернеться для вас вічним пеклом там угорі, якщо ви в нього вірите.
Не скигліть над моєю безсердечністю, прекрасне життя, яке я веду, убило в мені всяке почуття, окрім ненависті, що її я плекаю до тих, хто мене мучить». Замість плакати ходімо спати. Якщо мені вдалося роздратувати Соутцо, званого Казимиром, це, може, й буде маленькою втіхою, та ні, Антуан надто бридкий, він у це не повірить. Я вже лежала й підводжуся, щоб сказати, що я в сльозах. Якби я мала запрошення звідусіль, то, мабуть, нечасто виходила б, бо люблю працю. Але бранка проти волі II! То невже завжди так буде!
Ось уже п'ять років, п'ять років я кричу, що це мусить скінчитися, і ось уже п'ять років мене катують усе так само нещадно. Мені хотілося б сховатися, нікого не бачити. А завтра треба буде йти до Гавіні, їм видасться дивним, що я їх покидаю, але ж яка це мука — виходити отак! Ах! Боже мій, змилуйся наді мною.
Якщо я така нещасна, то чому б не покласти край цьому клопотові, вийшовши заміж? Схоже, у мене є моральна переконаність, що настане день, коли я житиму, бо я не хочу закувати себе в кайдани зі звичайним добродієм.
А ще це тимчасова жорстокість, обернена на вічну посередність.
У мене не стає духу зректися всякої надії.
А до того ж вийти заміж — це зректися престолу... Та ось вам: якщо я напишу портрет Принца наступного року, це теж буде до речі. Знайдіть-но мені натурника менш симпатичного (морально) і з меншою кількістю прихильників... Ох! Якби моя мати привезла мені звідти полегкість, Боже мій, зроби, щоб так і сталося, я...