Середа, 12 травня 1880

Учора нарешті о восьмій вечора мама й Діна поїхали. Я б розплакалася, але ми приїхали за десять хвилин до відправлення, так квапилися, що я не встигла розчулитися.
Анічков, Пелікан і Соутцо, звісно. Цей сердега співчуває нашому можливому смуткові й ніжно на мене дивиться... учора ввечері в Салоні він тільки те й робив, що дивився на мене, мов неприкаяна душа. Якщо він і не любить, то вдає кохання, яке кожен може побачити.
З вокзалу ми їдемо до Розіти та її гувернантки на «Жирофле-Жирофля», Соутцо проводжає нас, віддається в наше розпорядження, благає скористатися ним. Своя людина в родині... і все це з вельми стриманою простотою.
— Заїхати по вас?
— Ні, дякую.
Що ж, пан де Міранда не прийшов, і я з тривогою думала про вихід, коли по завісі двері ложі відчиняються — і з'являється Соутцо.
Що ж, мене це зачепило. Я на мить прикипіла до місця, здивована й майже зворушена.
— Сподіваюся, — кажу я йому біля наших дверей, — ви не наважитеся зайти о цій порі.
— Я й не хотів заходити, але якщо вже... я заходжу, та, перекусивши, різко покидаю їдальню, щоб уникнути цілування руки; а втім, я, мабуть, не без думки, що він прийде побажати мені доброї ночі до бібліотеки, але було вже надто пізно, і я пішла спати. Ось сьома вечора — і він уже йде.
На якій нозі його приймають?
Та як Алексіса чи Божидара, хіба що, може, з трохи більшою люб'язністю, та й нема тут матінки Карагеоргевич, яка є небезпечною навіженою.
Цього вечора мені закортіло трохи розважитися: я хотіла подати йому руку, дуже серйозна, а коли він захоче піднести її до вуст — не відсмикувати. Та думка про те, яке обличчя він зробить, справила в моїй уяві такий кумедний ефект, що церемонія відбулася зі сміхом і я зізналася йому в причині свого нестримного реготу. Так він побачить, яку ціну я кладу цій ласці. Чумаков прийшов, коли я заходилася сміхом, тож малий пішов грати з моєю тіткою, а я просиділа до одинадцятої за балачкою про живопис.