Субота, 24 квітня 1880

Нові люди: пан і пані Субалови (з Ніцци), баронеса Рейль, пан і пані Брошетон, Молінер (дуже багатий кубинець), Мораес, графиня та панна де Жювізі й якийсь там міністр із Чилі, Уругваю тощо, тощо.
Потім завсідники й старий Гавіні. Сьогодні ввечері обід на честь графині де Байєль, яка мала вийти заміж (утретє) за графа де Жирардена (нічого спільного з Емілем), та, схоже, це відклали чи розладнали, і ми маємо тільки наречену, її батька й [слова замазано; її матір], і кузена д'Астафора, панну де Вільвʼєй та Анічкова.
Панові де Неві (батькові пані де Байєль) вісімдесят чотири роки, як і пані де Неві. Та годі... Мені кортить дійти до суті... Знаєте, я не знаю, що Тоні сказав про мій живопис, — він говорив тихо, і через те дзвеніння у вухах я нічого не розчула, але вдала, що зрозуміла, і не перепитала.
Оце вже серйозно. Та подумайте лишень — я отримую листа від Музе, в якому вона пише, «що не хоче казати мені цього вголос, аби не тривожити маму, але що вона мені приятелька, що я не повинна лякатися, що мені треба лікуватися. Уже понад три роки в мене болить горло й майже півроку я безперестанку кашляю, а мій ларингіт, здається, небезпечний. Її небіж, який лише студент-медик, має хист до діагнозів, і він каже, що коли я зволікатиму з лікуванням, то трубка — не знаю вже яка чи що — може бути уражена, і тоді стережися глухоти». Ця фраза впала мені на голову, як цеберко крижаної води; початок листа мене налякав, потім я заспокоїлася, а наприкінці я нажахана останніми словами. Завтра піду до лікаря. Бракувало тільки, щоб помітили, що я глухну!! Удома це списують на неуважність або на те, що я без упину читаю, і цілком природно, що я недочуваю чи недорозумію. Та байдуже, це нове лихо, і велике. Я безперестанку молю Бога, щоб він мене від цього визволив, але минуло вже понад два місяці, відколи це почалося.