Неділя, 15 лютого 1880

Мій старий арфіст надсилає два квитки до Консерваторії, і я йду туди з мамою, лишивши вдома Пуатріно, Водзінського й Кікі, який саме йшов!
Ехт там, у ложі з пані Адам і двома іншими паніями. Вони нас побачили... Я погано чула, що грали. Ці бридкі злигодні — наче удари довбнею... А проте чому він на мене лютий? Гадаю, це мама вигадала, щоб пояснити щось, чого я не знаю. Вони мені кажуть, мама, тітка й Діна, що я сліпа. Як же, люба моя, цей чоловік приходить щодня й двічі на день, і ти гадаєш, що в нього нічого не було на думці? Кого ти бачила, щоб приходив, як він, і був тут у захваті, як він? То ти що, дурепа?! А коли він побачив, що на нього дивляться як на жида, коли Мотта йому це сказав, він став нашим ворогом. Це припущення, а не пояснення. Але мені досить не щастить у житті, щоб це було правдою.
Пам'ятаєте, ми обідали в нього, він мав обідати в нас за два дні, а о шостій вечора ми отримали його депешу. Відтоді два візити, а потім нічого. Та навіщо сушити собі голову пошуками, коли нічого не вдієш. Яка різниця, у чому причина, коли наслідок такий огидний!
Ми відвідали пані де Байє, яка щойно облаштувалася, у неї була пані Ґрандперре. Знаєте, стара Байє — справжня подруга, вона обідає в нас тричі на тиждень, а Музе обзиває її дармоїдкою.
Бачте, я іноді переймаюся Арно через те, що мені потрібно все найкраще, усе, про що говорять, чим переймаються; усе, що підноситься чи зчиняє галас, мене зачаровує, і воно мені потрібне.
Не те щоб Арно був бозна-що, але, зрештою, він незаперечний лев Республіки, перший молодик Уряду, денді офіційного світу, і навіть той інший світ ним переймається й, здається, вважає його за вартого більше, ніж «ті розбишаки».