Понеділок, 16 лютого 1880

Ми йдемо до Королеви, яка дуже ласкава. Я весь час шукаю купу речей для своєї картини.
Сьогодні ввечері у «Французькому театрі» прем'єра «Даніеля Роша»
Сарду. Справжня подія. У нас чудова ложа на шість місць. Розкішна зала, товариство й уряд. Жид поряд із пані Адам, яка з генеральшею Тюрр (сестрою пані Раттацці), яку мало або й зовсім не приймають, відколи вона буває в тому товаристві. Та жида ми зустріли на вході, він навіть уклонився дуже низько, а потім дуже часто розглядав. Пані Гавіні з нами до одинадцятої, потім вона їде до Беїра. Ложа праворуч — графині Валевської, ліворуч — ... уже не пам'ятаю; ми мали вигляд, ніби разом, тим паче що стара Гавіні гомоніла зі своїми сусідками. Це виходило дуже добре. Тільки я була недостатньо вбрана, сукня з вовняного мусліну надто денна. Мені від неї було гаряче, і вона мене дратувала.
Звісно, Арно тут, він двічі підходив гомоніти з актрисами, що сиділи на балконі якраз під нашою ложею. На мить мені здалося, що він поцілує одну з них, так він нахилився, але славетний ідіот обмежився тим, що поклав свій капелюх разом із головою поруч жінки. Гарненька вправа перед усіма, такого вечора. А втім, уже й те доволі брудно — приходити говорити з тими жінками, одна з них — та, яку він катав днями в Лісі, панна Б'янка. А я ще сподівалася, що це світська жінка... республіканського світу. Вони справді поводяться якось... дивно, ці республіканці. Нещодавно бачили Ґамбетту в ложі на прем'єрі з якоюсь дрібною жінкою; у ложі за ґратами [sic], це правда, але всі з партеру могли бачити, проходячи. Що ж до п'єси, то мені треба її передивитися; мені здається, що є нудні розтягнутості, женевські розмови, воно на швейцарський лад.
Але так кричали, плескали, свистіли, схвалювали й протестували, що чути було лише половину... Герой — великий оратор, такий собі Ґамбетта, атеїст; героїня — англо-американська дівчина-протестантка; дуже ліберальна, республіканка, але віруюча. Самі бачите, що ця тема може дати в нинішній час.
На виході, у який бік не повернуся, скрізь жид. Я ним просто одержима.
Здається, Жюльєтта Ламбер привіталася з мамою зі своєї ложі.
Спускаючись сходами, вона була попереду нас, і я зманеврувала так, щоб ми не зустрілися. Арно на виході, але я вдаю, ніби його не існує, а власне, він і не існує для мене відтоді, як із нього нічого не зробиш.
Спогад про блакитного песця турбує мене менше, але все ж прикро, що цей дурний самозакоханець уявляє собі... затерта тема.