Вівторок, 13 січня 1880

Пані Гавіні приходила до нас.
Мене будить опівдні Берта. Блан написав Ланкастерові, що коли його дружина визнає свою провину і коли він сам пообіцяє, що надалі вона поводитиметься краще, то він, Блан, погодиться не давати справі дальшого ходу, не бажаючи, щоб сталося щось прикре для дам, [замазано: у] яких усе це відбулося. Краще годі було й вчинити.
Гавриїл прийшов попрощатися з нами близько п'ятої, і ми домовляємося зустрітися ввечері у «Французькому театрі», але я кричу йому крізь арфу (це година уроку), що не хочу і що піду геть, якщо він прийде.
Ми в темній бенуарній ложі, такій темній, що зовсім не видно, чи ми там. Оскільки пані Крішабер сидить навпроти, у ложі першого ярусу, я подаю знак Нерво, який проводить мене до неї. На сходах ми зустрічаємо Жері, який іде до моїх рідних, поки я трохи позую для нього поруч із пані Крішабер.
Я сьогодні ввечері в серйозному й чутливому настрої. Архангел їде завтра, це й шкода, і добре.
Він приходить по мене, але я лишаюся до кінця акту й, неуважна, зачиняю двері перед його носом, забувши, що він знає даму, якій його вчора відрекомендували. Вона гадає, що ми закохані, і, усміхаючись, його мені нахвалює.
Грають «Одруження Вікторини»; чесні думки, гра панни Баретти й моя застуда мало не доводять мене до сліз, а моя супутниця зауважує, що в мене перлина на правій повіці. Тоді архангел повертається по мене й [замазано: веде мене] найдовшою, як мені здалося, дорогою, потім питає, чи хочу я побачити фойє, я погоджуюся, і ми йдемо у фойє, де ні душі, акт щойно почався.
— Яке гарне фойє, чи не так, панно?
— Так, дуже гарне.
Чи це не дурість — врешті він осмілюється мало не поправити мені пасмо волосся, що спадало на вухо. Нерво в ложі, він переказує нам слівце вечора. Слуга, подаючи йому пальто: ах, пане бароне, жінки доби Імперії таки змарніли! Дешево бере за вигадки цей Нерво. Я кашляю й задихаюся, але без надриву, наче я й справді хвора. А втім, увесь цей театр... зробив мене сентиментальною.
А щодо театру — пані Крішабер конче радить мені серйозно ним зайнятися, я для цього народжена. І вчора всі питали, хто дає мені уроки. Vanitas! Cupiditas gloriae! Гавриїл залишає нас перед кінцем, йому треба провести кузин. Але я думаю, що він бреше, бо ми сідали в карету саме тоді, коли він побіг по свою. Усе скінчено. А я так мало бачила його сьогодні ввечері й не була ні люб'язна, ні весела. Що вдієш — лютий розпач розлуки! Глузуй, доню! Ні, я не схибнута на цій дитині (високий, як жердина, двадцять чотири з половиною роки й уся борода, клинцем, як в Арно) — слово «схибнута» тут не пасує. Це щось інше, бо очевидно, що тут щось є... дуже непотрібне, дуже... дивне. Повертаючись додому, я почувалася ніби збентеженою, ніби мені чогось бракувало.
Я сіла на підлогу перед каміном, машинально звела очі, і мені здалося, що там якраз є місце для... Зрештою, такі спокійні думки. Але це не для мене. Він їде завтра о третій, але він винен мені одну послугу, а тоді — тобто перед цим — я маю послати йому пакунок (?), це дурість, але це кумедно.
Ця п'єса, чи повірите? Справила на мене таке враження, ніби, опинившись у своїй кімнаті, я заплачу через те, що архангел їде.
Тим краще, усе скінчено. Воно, може, обернулося б на лихо.
Утім, друга година, мені нема чого сказати, а проте те, що я пишу, погано пояснене і, попри надмір слів, неповне...

Примітки

Латиною: «Марнота! Жадоба слави!»