Неділя, 21 грудня 1879

Так, у мене бувають свої... прикрі дні. Ми їздили кататися на ковзанах, Берта, Поль, Алексіс і я, до клубу; там ми застаємо Лафона й Керубіні. Блан переконав Алексіса, що той міг би легко здолати Бертину чесноту, зважаючи на її чоловіка й нещасливе подружжя. Звісно, у двадцять років дуже втішно сподіватися такої коханки, як Берта, навіть якщо зовсім її не кохаєш.
Словом, усе це не вельми мене бавить, я катаюся, та ще й з великою грацією, але не дуже тішуся, бо відчуваю, що я для Берти така собі подруга-приятелька і що вона вважає себе за № 1, а мене за № 2.
Я втішаюся костюмом із чорного оксамиту, капелюхом а-ля Рембрандт, погойдуванням стану й поглядами, якими вшановує мене публіка обох статей. Урешті я їду з Полем, Алексіс лишається.
Ми вже сідаємо у фіакр, коли я бачу, що надходить Алексіс.
— Я їду з вами!
— Що сталося?
— А те, що хоч би яким безхребетним ти був, а такого не роблять!
Берта сказала Лафонові прийти чогось випити й забула про Алексіса, який лишився сам, як дурень. То й розлютилося дитя! Він ненавидів Берту, вона викликала в нього огиду своїм лихим язиком! Якщо він і бачився з нею, то лише тому, що зустрічав її в нас, і тепер він трохи від неї віддалиться, і тра-та-та й тру-ту-ту!
А я відповідаю жартами й раджу йому стерегтися, не надто покладатися на Блана, який може помилятися, і не дуже на це ловитися, бо після трьох місяців служіння, яке принесло жінці ще одного кавалера, ще одного зітхальника, вона може відіслати його... ні з чим, що було б не дуже приємно.
Я знаю, що він дбав про Берту не більше, ніж я про Жозефа, доки мені не сказали, що він мною захоплюється...
Як же зветься та комедія Шекспіра, в якій двоє молодих людей кохають одне одного, бо їм отак навзаєм забивають голову? Зрештою, цей молодий серб мав серйозну пристрасть, що почалася в сімнадцять років, до панни де Сампієрі, яку рік тому видали заміж, — шлюб, що став причиною бурхливого розпачу з обох боків. Досі хлопець говорить про це тремтячи й твердить, що іншого кохання в житті не матиме. О герцогу Гамільтоне! А проте ні, це не те саме, як то кажуть: у мене нічого не було, а тут заприсяглися у вічному коханні... Але все це не причина моєї прикрості. Жозеф не прийшов, і вбрання з блакитного песця теж. Тепер, якщо він упізнав мене на іподромі чи в Палаті, він подумає, що це я йому пишу, що вбрання з блакитного песця й маска — одна й та сама особа. Це ще не все, я йду до Ґавіні й розповідаю їм про свято в Мурсії.
Ця дурість стає мені приводом для батьківських порад від Дені (Ґавіні). [замазано: Арно —] жених, вартий заздрості, але не можна виказувати, що він тебе обходить.
Якось я їхала за ним до Лісу, бувши з пані Ланкастер; якщо я хочу, щоб він мною цікавився, не можна виказувати, що я звертаю на нього увагу, що дивлюся на нього, що пишу йому анонімні листи.
Якби він (Ґавіні) знав, що я говорила з Арно в Мурсії, він побалакав би з ним, щоб дізнатися, чи впізнав він мене, тощо.
А я заперечую щодо тієї історії в Лісі й листів.
— Це він вам сказав? це він?
— О ні, ні; він мені ніколи нічого не казав, але повірте, я знаю, що кажу.
А я нічого з цього не розумію!!
Передовсім будьмо справедливі! Я нічого йому не писала, я внесла його до низки осіб задля того самого жарту... Що має на увазі Ґавіні? Що йому сказали? Хто йому це сказав. Витівка з переїздами? Не про це він хотів говорити.
Тоді... побачення в Мурсії, я їх призначила двадцять п'ять... і що з того?
Якщо він подумає, що я і є вбрання з блакитного песця... це було б нестерпно! А хай йому грець! Коли це не я, то інші... Берта!! Так мені й треба, я маю лише те, на що заслуговую. Навіщо мені кричати «Жозеф» на всі заставки!!!
Я повертаюся вбита... Це з тих гроші ламаного вартих катастроф, на які я мастачка. Я проказую молитви, тремчу, що матиму якусь прикрість, незнану, нечувану, і молю Бога, щоб уже було завтра. Завтра від цього мине двадцять чотири години, я буду спокійніша.