Середа, 10 грудня 1879

Ми ходили до отця Дідона в домініканський монастир. Чи треба вам казати, що отець Дідон — проповідник, чия слава вже два роки росте на очах і ким нині переймається весь Париж.
Його попередили; щойно ми приходимо, по нього йдуть, а ми чекаємо на нього в одній із цілком засклених приймальних келій-кабінок зі столом, трьома стільцями й доброю маленькою пічкою. Я вже вчора бачила його портрет і знала, що в нього чудові очі (краса, якої бракує Жозефові).
Він виходить дуже любʼязний, справжній світський чоловік, дуже вродливий у своїй гарній рясі з білої вовни, яка нагадує мені сукні, що я колись носила. Якби не ганебна тонзура, це була б голова на зразок Кассаньякової, але світліша, з відвертішими очима, з природнішою поставою, хоч і дуже гордовитою; обличчя, яке починає грубішати і в якому той самий неприємно перекошений рот, що й у Кассаньяка.
Але велика вишуканість, жодного надмірного креольського чару, матова шкіра, гарне чоло, гордо піднесена голова, чарівно білі й гарні руки, весела мина і навіть, наскільки це можливо, добродушна. Так і хочеться побачити в нього вуса.
Багато дотепності, попри велику самовпевненість. Так і видно, що він знає всю міру своєї слави, що він звик до обожнювання і щиро радий галасу, який здіймається довкола нього. Стара Музе, звісно, попередила його листом про диво, яке він побачить, і ми заводимо мову про те, щоб я написала його портрет. Він не відмовив, хоч і сказав, що це було б важко, майже неможливо: дівчина пише портрет отця Дідона, він такий на видноті, ним так переймаються...
Та саме тому, дурню!..
Мене відрекомендували як його палку шанувальницю. Я його ніколи не бачила й не чула, але передчувала його таким, яким він є, з голосом, що навіть у простій розмові переходить від пестливих нот до майже грізних вибухів.
Цей портрет я відчуваю цілком, і якби це вдалося влаштувати, я була б дуже щаслива.
Цей здоровенний чорт-чернець, мабуть, не надто цнотливий, розумієте?
Навіть ще не побачивши його, я його трохи боялася... А раптом я почервонію, коли про нього заговорять, — це було б так неприємно, чернець! Це людина, яка могла б мати на мене вплив, а мені цього не хочеться.
Він пообіцяв нас відвідати, і на мить мені захотілося, щоб він на обіцянці й зупинився.
Але це дурниці, і все, чого я тепер хочу, — щоб він погодився позувати. Ніщо на світі так не прислужилося б мені, честолюбній художниці.