❦
Четвер, 6 листопада 1879
Jeudi, 6 novembre 1879
Що вам сказати? Чи знов нарікати на боягузів, які мене оточують? Я ж нічого не можу! Моя мати на мить надумала поїхати до Росії й усе залагодити. Яка ж я наївна, що повірила в це бодай на мить.
Que vous dirai-je ? Faut-il encore me plaindre des lâches qui m’entourent. Moi, je ne puis rien ! Ma mère avait un instant l’idée d’aller en Russie et de tout arranger. Je suis bien naïve d’y avoir cru un instant.
Я приречена. І ніхто не хоче мене врятувати. Це жахливе відчуття — говорити до глухих, кричати в підземеллі, звідки мене ніхто не чує.
Je suis condamnee. Et personne ne veut me sauver. Cette sensation affreuse de parler a des sourds, de crier dans un souterrain d’ou personne ne m’entend.
Мистецтво. Ой, далебі! Я знаю, але де ви бачили славу по двох роках навчання! Мистецтво дасть мені становище, коли мені буде двадцять вісім чи тридцять років! Бо всі ці малі великі люди, відомі у двадцять пʼять, почали ходити до майстерень уже з пʼятнадцяти чи сімнадцяти років. А мені потрібне щось негайне, мені двадцять, майже двадцять один рік.
L’Art. Eh Pardieu ! Je sais, mais où avez-vous vu une célébrité au bout de deux années d’études ! L’Art me donnera une place quand j’aurait vingt-huit ou trente ans ! Car tous ces petits grands hommes connus à vingt-cinq ans ont commencé à aller dans les ateliers dès l’âge de quinze ou dix-sept ans. Ce qu’il me faut c’est quelque chose d’immédiat, j’ai vingt ans, presque vingt et un ans.
Безглуздо борсатися. Уже нічого не вдієш. Так, я це добре знаю, але я слабка, я страждаю і плачу. Це абсурд, бо марно. Цього не мало б бути, бо це ні до чого.
C’est bête de se débattre. Il n’a plus rien à faire. Oui, je le sais bien, mais je suis faible, je souffre et je pleure. C’est absurde puisque c’est inutile. Cela ne devrait pas être puisque cela ne sert à rien.
Мені слід було б цьому опиратися... але я боягузка й оплакую себе.
Je devrais m’en défendre... mais je suis lâche et je me pleure.