Неділя, 26 жовтня 1879

Я ходила оглянути майстерню, яку здають навпроти нашого будинку, а потім працювала. Мультедо приходив, і я наговорила йому грубощів, а потім мама, тітка, Діна і я їдемо прогулятися до Лісу.
У мене сіро-бежевий фетровий капелюшок, насунутий на чоло, невеликий, трохи в стилі Людовіка XIII, який мені дуже личить, — певно, саме тому Жозеф ушанував мене довгим поглядом, обернувшись, щоб роздивитися ще краще.
Я ж сиділа в кутку ландо, згорнувшись клубочком, і голову тримала в той самий бік, що й тіло, тож змогла витримати погляд цнотливого юнака зі спокійною байдужістю, дуже граційною в жінці.
А що Берта вчора напросилася на сьогоднішній обід, то ми запросили тих, хто був під рукою, панів де Тарента й Тюркана. Потім Бертиного чоловіка, Божидара, Алексіса й старого Князя. Так що ми ніби й розважаємося, і, гадаю, усі добре розважилися, надто чудовий Тюркан. Чи казала я вам, хто такий маркіз де Тарент? Це дуже гарненький темноволосий хлопець, розпорядник котильйонів, добрий танцюрист, чудового роду; дуже милий, нарозхват у товаристві. Словом, це один із доволі вдалих зразків того, що роблять у цьому жанрі.
Статку, звісно, немає. Чи треба вам казати, що мені до цього байдуже.
Дядько де Тулуз ворожить на картах якнайдивовижніше, він угадав Розалі купу речей, яких ніхто не знав, вона аж тремтіла. І щоразу, як він ворожить, усе збувається. Чи треба казати, що звіщене мені вельми приємне?