Неділя, 10 серпня 1879

Учора ввечері я довго молилася Богу, але не відчула, щоб Він мене почув. Є речі неможливі, і коли їх просиш, то намарне.
Я їздила до Лісу з Бертою. Я знову виходжу з нею — це небезпечно, але мене це бавить. Поки ми прогулювалися, ми грали в «безік на імена», у старих. Увечері в цирку — сила-силенна люду. З нами Блан, Бічинський та Алексіс.
Я відчуваю, що здобуду собі славу не живописом, а саме скульптурою. Сьогодні я палаю пристрастю до скульптури.
Їхати чи лишатися? Валізи спаковані. Мій лікар, схоже, не вірить у дієвість вод Мон-Дора. Байдуже, я їду туди відпочити. А повернувшись, я муситиму вести неймовірне життя. Я малюватиму, доки видно, а ввечері ліпитиму. До того ж мені треба буде завести знайомства в Принца.
Я хотіла б прислужитися Покійному. Якби я тільки могла дістати листа до посольства — і все було б вирішено. А я ж нічого не роблю, щоб його дістати! Анічогісінько.
Я божевільна. То байдуже. Присягаюся вам, як каже Кассаньяк, що я виплутаюся.
Ми вирушаємо щонайпізніше післязавтра.
Я надіслала свою фотографію князю Уруссову, якому пообіцяла її в Содені. Якщо він іще й відповість мені люб'язним листом, я попрошу в нього рекомендаційного листа. До того ж я скажу мамі, щоб вона попросила такого в Анічкових. Скульптура!
Покинути Париж, жити деінде! Це неможливо. Я хотіла б лише вряди-годи їхати й проводити хтозна-скільки днів в Італії. Не треба знати, скільки там лишаєшся.
Їдеш туди і такий щасливий, що забуваєшся, а тоді одного прекрасного дня тебе повертають до дійсності, і ти повертаєшся до Парижа. Ось воно, життя. Мене бентежать усі ці задуми, плани, бажання, шанолюбство!
Сердешна Берта прийшла, і ми взяли її з собою до Лісу. Вона мало не сама напросилася — така вона сумна. Її чоловік гасає десь або гайнує час і прогулюється з пані Бойд. Пані Бойд у всьому з ним заодно; вони вдвох тримаються окремим товариством, а молоду жінку лишають завжди саму.
Берта каже про це лише сміючись, вона б навіть скрикнула, якби їй це сказали навпрямки, але це видно й зрозуміло будь-кому. І якби деякі підозри не були цілком неможливі, я не знаю, що б я про все це думала. Якби провина була за сердешним дитям, вона не приходила б сюди вічно гаяти час із жінками. Вона любить свого чоловіка і була б найщасливішою з жінок, якби він захотів бути до неї добрим. Він гасає з панами де Буайшбером і де Роганом; ці два добродії, коли я назвала їх товаришами Ланкастера, змусили Ґавіні сказати: «Ага! Ну тоді ясно, що то пройдисвіт». Це бідне дурне дівча, Берта, має такий сумний вигляд, що мені її жаль і що я забуваю про справу з маскою.
[Ми зустрічаємо Ґавіні, і вони нам] кричать, що приходили з нами попрощатися, бо ж ми від'їжджаємо. На півдорозі вони беруть мене до свого екіпажа, і так ми дістаємося до них, де моя родина забирає мене назад.
Мені нема чого сказати, хіба що я думаю тільки про... про Покійного.
А таки є! Мушу вам сказати, що Малого Маяка бачили в «Мабілі» з жінками, яким він на весь голос казав: «Шкода, що не можу запросити вас до себе, але ж ви розумієте, любоньки мої, коли мешкаєш у Бурбонському палаці!». Я гадала його мало не чистим і без вади. Це мені його псує. Досить наївно було вважати його чистим... але це пасувало до його роду вроди.

Примітки

«Малий Маяк» (Petitphare, фр. «petit phare» — «маленький маяк») — Марі-Жозефова кодова назва для Арно де л'Арʼєжа.