П'ятниця, 27 червня 1879

Увесь четвер пропав для роботи, бо ми йдемо на месу в Сент-Огюстен, точні описи якої ви знайдете в газетах.
Що ж до мене особисто, то скажу вам тільки, що я вбрана чудово, уся в чорному, з фіалками, прикритими чорним тюлем, на капелюшку.
Ми ввійшли разом із юрбою, і я мало що бачила; ні, бачила Кассаньяка, але дуже здалеку. Світла й нова церква, навіть не затягнута чорним, не пасувала до події. Назовні й у церкві старі жінки плакали, кажучи про своїх синів, які «можуть отак померти». Що ви скажете про випадок із голубкою?
Якщо ти віруючий, то мусиш вірити в це понад усе інше, бо коли й існує чиста й незаплямована душа, то це душа Принца, який щойно загинув на вічну ганьбу англійцям і на сльози, що мали б бути вічними сльозами Франції. Хай там скільки кажуть, що всі ці газетки ось уже вісім років годуються з шислгерстських ясел. Я визнаю їхні розрахунки, але визнаю й щирість їхніх сліз. Самі вороги родини Бонапартів оплакували це жахливе лихо.
Я щаслива пересвідчитися у всезагальному співчутті до стократ нещасної матері, яка нині розплачується за всі ті роки величі. Кажуть, було багато роззяв, тому юрба й була така велика. Яким же лихим і злостивим треба бути, щоб натякати на таку підступність!
Було надто багато фіалок і надто багато сліз, щоб допустити цей наклеп. Того дня всі добре відчули, що втратили дитину Парижа, дитину Франції, яку кожен пам'ятає, що бачив, як її хрестили, немовлям, маленьким хлопчиком, а не просто принцом.
Він був надто на видноті, щоб мимоволі не прихилитися до нього дужче, ніж сам гадаєш, і не вважати його трохи й своєю власною дитиною.
Тарбеїв задум французької могили надто гарний, щоб його не звинуватили в дитинності.