Вівторок, 17 червня 1879

Ось газети. [Бракує]
Поки вдягаюся, я балакаю з Розалі, це негарно, як хочете, але це так. Я говорю до неї, щоб не говорити сама до себе, і переказую їй те, що бачу й чую (звіти, дещо причесані), аби потішитися, слухаючи її коментарі.
Осуд доньки Акар обурює Розалі до глибини душі, вона вважає, що краще було б дати чоловікові ляпаса вдома. Те своєрідне переслідування, жертвою якого певним робом став Кассаньяк, паморочить мені голову — надто вчора. Газети сміються з Ґамбеттиного капелюха, а мене це аж заморозило. Було щось зловісне в обличчі цього чоловіка з тим капелюхом.
Пан Обідін обідає з нами, а потім приходять двоє Караджорджевичів.
Перед Обідіним доводилося грати свою роль вищої жінки, але коли він пішов, я понакручувала жартів двом дітлахам і виклала їм старі рештки безумств про Кассаньяка й Блана.
Ви побачите в республіканських газетах суворі, хоч і справедливі присуди.
А втім, донька Акар незадоволена, ница й дурна. І ця така собі танцюристка, можливо, спроможеться дорівнятися до того провалу, якого щойно зазнав цей бідолашний Мірабо?!
Нізащо в світі! Можливо, була сцена вдома. Гидка тварюка. Не знаю, чи то через мій учорашній капелюх, чи через Ґамбеттин, чи через пані де Буаебер, а чи через щось іще, але я знову заволодіваю своїм Мірабо. Увесь цей галас можна пояснити двояко, але радше за все нашому ораторові нема чим тішитися, і саме «нещастя, яке його спіткало», зближує мене з ним. Щоправда, якби він здобув величезний успіх, я так само шаленіла б за ним, тож тут нічого крутити! хай так чи інак — наслідок той самий. І що дужче я шалітиму за Покійним, то охочіше віддала б усе на світі, щоб Республіка тривала.
Уявляєте собі доньку Акар при дворі?