Субота, 7 червня 1879

Пані де Лессепс прислала нам усіх сімох своїх дітей із трьома няньками.
Але скажімо спершу, що тон мого живопису був непоганий (для мене це головне), а от побудова! Мене вилаяли.
А проте не варто впадати у відчай: зосереджуючись передусім на кольорі, я забуваю про побудову, яку віднайду, коли колір мене вже не бентежитиме; того, що маєш, не втрачаєш. А все одно я під чорною хмарою.
Отож ці діти Лессепсів — цікава штука. Вони звикли, що їх виставляють напоказ, і виконують злагоджені рухи. За п'ять хвилин вони вже були як удома, а потім попросили, щоб я намалювала їхні портрети, кожне позувало по черзі; я витратила чотири-п'ять хвилин, щоб накидати всіх сімох, і старший визнав, що зроблено дуже добре.
А потім він захотів, щоб я підписала під кожним обличчям номери й імена. Прибули пані й панна Чумакови, і я повела дівчину дивитися, як я приміряю сукню на завтра. А під час моєї відсутності завітала пані Ґавіні. Мама лишила картки в Рандуенів і Пернеті, а ці дами вже пропустили дві суботи, не з'явившись. Пані де Байєль обідала з нами. Княгиня Караджорджевич дала нам квитки до цирку, куди ми йдемо з нею, але оскільки в Опері та славнозвісна гулянка, то особливої елегантності там немає; потім ми йдемо до Салону, освітленого електрикою. Моя тітка, княгиня, її сини, Діна і я. Зустрічаємо Жюліана, і я бавлюся, кажучи йому дурниці поза Ательє.
Спускаючись до скульптур, ми зустрічаємо Мультедо, якого я піддражнюю, віднайшовши трохи дотепності для злих слівець. Зрештою я розпалююся, і ми ведемо Караджорджевичів повечеряти до нас. Це тривало чверть години, а потім усе згоріло, і лишився тільки кістяк обвугленого дерева, ані іскорки.
У понеділок велике засідання Кассаньяка, Ґавіні не дістав квитків, тобто Арно, напевно, дав йому два, а він ощасливив ними свою дружину й одну приятельку, бо пані Ґавіні туди їде.
Мені було б байдуже; якби я й мала квитки, то не пішла б. Мені треба працювати. Жюліан, якому я звірилася, заводить про це мову, а я питаю його, чи дорого йому платить він. Та що тут скажеш? Я в цілковитому занепаді, ця півгодина веселощів ще ясніше дала мені зрозуміти, яка я сумна.
Лардереї був у цирку з кокоткою. Він був зачесаний і вичепурений, з букетиком у петлиці, мов перукарів підмайстер, хоч і гарненький хлопець.
Мені лишається тільки малювати, а якщо не вдасться — то накласти на себе руки.
Яке ж бидло цей Кассаньяк. Ця ганебна теща й усе таке... Як він це пояснює, як він про все це розповідає? Він, шляхтич?
О, тварюка, о, гидка тварюка.
Він мені пасував, це був би кінець або початок, словом — достатній привід, щоб виправдатися перед собою, коли я докоряла б собі, що відмовилася від думки про короля чи мільйонера.
Я могла б сказати собі: це політик, це майбутній великий чоловік; я грала б певну роль, я допомагала б йому... [Замазано: Чи ви гадаєте, що] ця прихована дружина й ця всім відома теща... ідуть йому на користь?
Я знаю, що ставила його вище за короля, але, зрештою, тепер знаючи, чого він вартий, з огляду на той шлюб, який він узяв, скажіть: чи я переоцінювала себе, думаючи про нього? Ні, чи не так. Це вдовольняло мої гордощі й водночас узгоджувалося з дійсністю.
Я отупіла, вибита з колії, знуджена. Я вже навіть не думаю про «здобутки». Я гарно вдягаюся, але вже не вкладаю в це душі й ніколи не згадую подумати про враження, яке справляю. Я ні на що й ні на кого не дивлюся й нуджуся. Лишається тільки живопис.
У мене вже немає дотепності, немає влучності; коли хочу заговорити, я або тьмяна, або химерна, а потім...
Мені треба скласти заповіт, бо так далі тривати не може, і я, можливо, помру власною смертю.