Пʼятниця, 23 травня 1879

Отож учора я пішла підслухати під дверима, що говорить моя шановна родина. І, гадаю, цього разу я вже не збережу жодних ілюзій щодо всіх цих людей.
Дві години я слухала, як вони втішають одна одну й заспокоюють своє сумління, звалюючи всю провину на мене й кажучи, ніби мене карає небо за те, що я переслідую бідолашного Жоржа. Усе, що могли б сказати чужі люди й вороги, було сказано. Мене обмовили, мене зганьбили, мене принизили. Зачепили всі мої гордощі й товстими брудними пальцями полапали всі рани мого кохання, відколи я стала панною. І я вже не вірю, що це дурість, бо коли Жанна, яка знає, як переслідують цього бідолашного Жоржа, зустріла мою матір і сказала їй: люба подруго, люба подруго, Марі має рацію; не противтеся тому, щоб вас позбавили цієї ганьби.
— Моя чарівна мати відповіла: Та що ви, люба пані, навпаки, я хочу його позбутися, і не сумнівайтеся, що ми вживаємо заходів, ми вже їх ужили; а турбує й засмучує мене те, що моя бідолашна дитина компрометує себе, пхаючи свого носа куди не слід.
ВкладкаAnnotation de la mère de Marie (M. Bashkirtseff mère), 1905
[Примітка: 1905. Для нас усіх, а надто для мене, наш нещасний брат був лихом, і я суперечила моїй любій і обожнюваній Марі лише для того, щоб її заспокоїти. М. Башкирцева-мати. 1905]
Вона розповідала це тим дамам, поки я підслуховувала під дверима, і додавала, плачучи, що я чудовисько, бо так виставляю її брата, якого вона любить і хоче захистити. Отже, те, що мене кинуто на поталу скандалам, що цей нещасний ще тиждень тому приходив вигукувати гидоти французькою під нашими вікнами й розповідає по всіх шинках, ніби його сестри — злодійки, а я — скажена й дівка, що вештається по всіх кублах Парижа, — це нічого. А те, що цього нещасного схопила поліція за шахрайство, підробки, скандали й образу моральності за скаргою Російської контори, яку він ошукав, — то вже моя провина, це я підло донесла на нього в поліцію цієї зими, і Бог мене за це покарає.
— Не треба тікати, — сказала я, дуже спокійно відчиняючи двері, — я маю сказати вам лише кілька слів, я не зроблю вам честі влаштувати сцену. Це годилося тоді, коли я уявляла, що те, що ви кажете мені у вічі, — це досада, роздратування, родинні сварки. Я щойно майже три години слухала ті гидоти й підлості, які ви говорили про мене, щоб виправдатися й трохи заспокоїти своє сумління.
Бо щоб дізнатися правду від таких брехунів, як ви, треба підслуховувати під дверима. Тепер я знаю досить, я закінчила і повторюю вам, що навіть не ображатиму вас. Ви — чужі люди й вороги. Ви мене не побачите, я їстиму сама.
Знаєте, безкарно не почуєш того, що почула я... ніколи, ніколи я такого не підозрювала. Мене навіть не люблять. Усе, чого я від них домагаюся, — то лише завдяки їхньому боягузтву й дурості. Це мої найнебезпечніші вороги, бо одне їхнє слово важить більше, ніж найстрашніший наклеп від чужої людини.
Це, гадаю, одна з найстрашніших катастроф, які можна пережити. І найтяжче — жити з цими людьми. Я взагалі не хочу бачити їх якийсь час, потім доведеться... але вже ніколи, ніколи не буде як раніше. Між нами вже бували сцени, яких не забувають, а цього разу — кінець, принаймні для мене. Ці створіння думають, що я дуюся і що це вже минає, бо сьогодні в нас обідають Караджорджевичі й я обідала з усіма. Вони посміли заговорити до мене. Учора ввечері я не писала, я була надто схвильована, а тепер я спокійна й розповідаю вам це. Деяких речей не прощаєш самій собі. Вони побивалися над моїми нещастями, кажучи, що Антонеллі покинув мене не через відомості з Ніцци, а саме через мою поведінку.
Тож вони роблять висновок, що я розлючена на них через те, що Антонеллі мене покинув. І все в такому дусі. Коментарі зайві, чи не так? Мушу сказати, що коли я сказала, що вже дві години підслуховую, враження було велике, і ці нещасні й чудові особи так зніяковіли, що мені захотілося сміятися.
Не тільки за Антонеллі — вони віддали б мене за кого завгодно, а я ж думала, що їм потрібні королі. І, гадаю, я воліла б дістати ляпаса, ніж побачити, що мене так цінують люди, яких я вважала гордими й навіть надто високої думки про мене.
Отже, вони віддали б мене за того італійчика й за будь-кого іншого. Я ніколи не бачила чоловіка, який упадав би за мною, щоб вони не вважали його гідним мене, тільки я думала, що вони вдають... щоб із марнославства примножити мої завоювання. Аякже! Одне слово, усе це дуже гидко. Іншого й не скажеш. Дуже гидко.
Отже, мене згубили б ці люди, заплямували б їхні скандали (що почалися ще до мого народження); отже, я страждала б від їхнього незлагодженого життя, від їхньої нетактовності, від їхнього існування, загалом досить чесного, але безладного, але з усіма ознаками зла; отже, я стала б жертвою всіх їхніх незграбностей — і це моя провина. А якщо в шістнадцять чи сімнадцять років я була необачна чи просто легковажна на словах, то я поводилася погано. Хіба ці доброчесні жінки хоч раз дали мені уявлення про те, що в світі пристойно, а що непристойно, і як має триматися панна? Це я ціною прикрощів навчилася поводитися між людьми, і це я щодня вчу цього їх, а попри це вони часом втинають такі дурниці, що хочеться крізь землю провалитися. Та це марні докори, негідні мене. Вони таки казали мені, що цілуватися з чоловіками погано, але цей тілесний факт — дрібниця поруч із цілою наукою, якої треба, щоб зберегти добру думку людей про себе і змусити себе поважати, і про яку ці доброчесні особи не знають ані слова.
Це брудно, це гидко. Оскільки це моя родина, я приписувала їй і делікатність, і піднесеність... а нічого такого немає, зовсім нічого. Це обмежені, пересічні люди, отупілі від своїх нещасть.
І я таки зовсім сама.
Сьогоднішня «Пеї» слабка, стаття погана; чоловік підупав.
Ось іще один фальшивий лицар — фальшиво делікатний, фальшиво вірний, фальшиво хоробрий.