Вівторок, 15 квітня 1879

Жюліан увійшов, оголосивши про смерть нашого Імператора, і мене це так вразило, що я й сама нічого не тямлю. Усі попідводилися, щоб подивитися на мене: я зблідла, сльози в очах, тремтливі губи. Бачачи, що я завжди з усього кепкую, любʼязний Жюліан хотів пожартувати; а насправді якийсь чоловік стріляв чотири рази впритул, але в Імператора не влучив.
А Жюліан ляскав себе по стегну й вигукував, що зроду не повірив би, ніби я здатна на таке хвилювання. Та й я сама теж. Дякую небу, що він не оголосив мені про одруження чи смерть когось іншого, бо, гадаю, річ була в самій миті — я б затремтіла від будь-якої звістки. Зрештою, Імператор не компрометує — навпаки, я пущу чутку, що я його дочка.
Ми поїхали на кінний конкурс; у Ґавіні застаємо Мультедо й Філіппіні, але на конкурсі — натовп і нікого, окрім Рандуен.
Я стомилася й знудилася.
Потім я поїхала миритися з Кароліною й замовити собі сукню.
Божидар прийшов на вечерю й упорядкувати мені книжки; це добродушний малий позер, який вважає себе розпещеним дитям, неабияким типом, оригіналом, який усе бачив, усе прочитав і з яким, як і з Бертою, завжди трапляються незвичайні події.
До слова про Берту — вона приходила вчора.
Дивно, як, лишившись на самоті, я схиляюся до елегії. Я декламую собі «Білий дім» Надо й плачу там, де треба, а щодо музики — підкреслений монолог Амнеріс в останній дії «Аїди» дає мені стільки хвилювання, скільки забажаю. Це надзвичайний і чудовий музичний уривок.