Вівторок, 15 квітня 1879

Жюліан увійшов, оголосивши про смерть нашого Імператора, і мене це так вразило, що я й сама не розумію. Усі попідводилися, щоб подивитися на мене: я зблідла, сльози в очах, тремтливі губи. Бачивши, що я завжди з усього кепкую, люб'язний Жюліан хотів пожартувати; правда ж у тому, що якийсь чоловік стріляв чотири рази впритул, але в Імператора не влучив.
А Жюліан ляскав себе по стегну й вигукував, що зроду не повірив би, ніби я здатна на таке хвилювання. Та й я сама теж. Дякую небу, що він не оголосив мені про чиєсь чуже одруження чи смерть, бо, гадаю, річ була в самій миті — я б затремтіла від будь-якої звістки. Зрештою, Імператор не компрометує — навпаки, я пущу чутку, що я його дочка.
Ми поїхали на перегони; у Гавіні застаємо Мультедо й Філіппіні, але на перегонах — натовп і нікого, окрім Рандуен.
Я стомилася й знудилася.
Потім я поїхала миритися з Кароліною й замовити собі сукню.
Божидар прийшов на обід і впорядкувати мені книжки; це добродушний малий позер, який вважає себе розпещеним дитям, оригіналом, який усе бачив, усе прочитав і з яким, як і з Бертою, завжди трапляються незвичайні події.
До слова про Берту — вона приходила вчора.
Дивно, як, лишившись на самоті, я схиляюся до елегії. Я декламую собі «Білий дім» Надо й плачу там, де треба, а щодо музики — підкреслений монолог Амнеріс в останній дії «Аїди» дає мені стільки хвилювання, скільки забажаю. Це надзвичайний і чудовий музичний уривок.