Четвер, 20 березня 1879

Сама того не шукаючи, я опиняюся на «справі Кассаньяка»! Його зараз затвердять. Ми спізнюємося на парламентський потяг о першій, є ще один о першій п'ятнадцять. Перше обличчя, яке я помічаю на вокзалі, — це обличчя Кассаньяка, що походжає в товаристві Р. Мітчелла, Кунео, Локессі — словом, своїх близьких. Я потягла тітку за собою, і, тримаючись попід касами, ми ввійшли до зали очікування. Тепер я розумію, чому ці люди ніколи не з'являлися на наш потяг — вони їздять другим.
Ця зустріч рано чи пізно мусила статися. Боюся, він бачив мій рух і моє відвернене обличчя, аби з ним не зіткнутися. Я пережила прикру чверть години. Цьому довготелесому чортяці досить було б тільки ввійти до зали очікування. Я стискала руки у своїй муфті й тиснула собі пальці, та це не заважало мені бути збентеженою й тулитися до скла виходу, обернувшись спиною до тих, хто заходив, — мовляв, якщо мене й видно, то я, мов страус, нікого не бачу. Він подумає, ніби я прийшла тому, що його сьогодні затверджують. Йому, чого доброго, заманеться сісти в той самий вагон, що й ми. Я б із радістю повернулася додому й благала про це тітку, але та хоробрилася й казала, що нічого не має проти зустрічі з Кассаньяком і привітається з ним, якщо побачить... Не кажучи вже про те... що цей чоловік навіть не сповістив про своє одруження і... моя родина божевільна, слово честі! Я сіла в купе для самих дам, і ми розташовуємося так, щоб Кассаньяк, проходячи, не зміг нас побачити.
Він проходить у супроводі інших, і його щока, видна збоку-ззаду, справді надто широка. Я користаюся нагодою сказати тітці: «Якби він був вродливий, ще куди не йшло; але така потвора! Ні, справді, я не хочу, щоб нас бачили». І я старанно його уникала, пропустивши вперед і вичекавши (вже у Версалі), поки він візьме екіпаж, щоб узяти свій.
Попри вкрай нудну промову пана Жана Давіда, депутата від Жера й особистого ворога Кассаньяка, усі знали, що його затвердять. Цього хотів Ґамбетта. Під час голосування підняттям рук він пішов і сів коло свого батька. Батько молодить і робить стрункішим сина, разом вони мають гарний вигляд.
Мені не по собі, болить голова, і я стомлена, мов після подорожі з Парижа до Ніцци. Цей чоловік, який, можливо, гадав, що я тут заради нього. Ця думка мучила мене весь час, попри добрі місця в ложі Голови Палати.
У трамваї Гавіні передає мені два квитки на суботу й каже, що я підкорила пана Арно (з Ар'єжа), сина пані Арно — приятельки Ґамбетти, палкої республіканки, великої громадянки, господині політичного салону, мільйонерки і т. д. Вона, до речі, дуже відома. Молодик — секретар Ґамбетти й сам-один володіє дванадцятьма мільйонами. Ви, звісно, розумієте, що Гавіні жартує, — це цікава й така непосидюча істота. Він побачив, що пан Арно мене розглядає, і вмить кинувся розпитувати його, на що той дивиться і що про це думає: «Це дами, для яких ви вже давали мені квитки». Тоді пан Арно запропонував йому інші, в ту саму ложу, рожеві квитки.
Ми трохи з цього посміялися, повертаючись до Парижа з Гавіні та панами Дюге де ла Фоконнері й Сарландом. Я дуже мило розмовляю й кажу доволі кумедні речі, удаючи з себе простушку. Це люди одружені, тож не треба надто церемонитися. Повертаюся весела, наші супутники були люб'язні, а Гавіні зі своїм Арно нагадав мені давні часи. Кажуть, він гарний, мов флорентійська бронза, це такий собі... як же звати того героя Флоренції в романі Массімо д'Адзельо? Камзол [замазано: білий], кинджал, берет...
Ось лист, який я написала Александрові Дюма; усе листування ви знайдете в конверті на сторінці 144.
[Четвер, 20 березня 1879]
Ви маєте рацію. Романи запаморочили мені голову. Так не роблять. Мене до сліз засмучує те, що ви подумали, але й я була аж надто пересічна. Це не вам надсилають дурниці, переписані найманим писарем. А проте оце подвиг, що дався мені непросто. Хай там як, запевняю вас, що я не брехала і що, опинившись сам-на-сам перед безвихідним становищем, перед божевільним рішенням, яке треба ухвалити, я помолилася Богу, а потім подумала про вас, уявляючи, ніби ви будете тією дивовижною істотою, яка замість того, щоб брати (мене) за [одну] «зі світських жінок, які і т. д.», зрозуміє стражденну душу, що приходить до неї, мов до священника, по пораду... Ви даєте мені пораду, яка показує мені відстань між тим, що ми собі уявляли, і тим, що є. Я лягатиму спати рано, обіцяю вам, тож завдяки вам я завжди лишатимуся молодою. А щодо потрібної мені поради — я попрошу її в Того, хто й напоумив мене попросити її у вас.
Спіть добре, пане, і надалі будьте в приватному житті таким самим міщанином, яким ви є митцем перед усіма, — це теж чудовий спосіб не старіти.
Я, певно, побачу вас у суботу в Палаті — там пропонуватимуть розлучення. До слова про розлучення: оголошую вам про розлучення мого обожнювання з вашою особою.
Оскільки цей документ написаний моєю рукою, ви були б дуже люб'язні, якби повернули мені його...