Субота, 15 березня 1879

Якщо Робер-Флері, якого за очі звуть Тоні, сваритиме мене сьогодні — я більше не малюю! Ви знаєте, скільки заздрощів, а надто паплюжень накликали на мене мої успіхи. Щоразу, коли щось не ладиться, усі ніби вигукують: я ж вам казав, це не могло тривати довго. Перші мої полотна заслужили мені компліменти, а потім я вступила в скрутну смугу, і навколо себе я відчувала надто багато зловтіхи, щоб не страждати від цього доволі гостро. Сьогодні вранці я чекала цього уроку, як чогось жахливого, і поки ця тварюка Тоні виправляла інших і поволі наближалася до мого місця, я проказувала молитви з таким запалом, що небо це оцінило, бо мною лишилися задоволені. Боже великий, який тягар упав мені з серця! Ви, мабуть, і уявлення не маєте про такі переживання? Уявіть собі цю тишу, в якій я відчувала, з якою радістю вони побачили б мене знову розчавленою — цього разу вже остаточно, — бо в таких речах друзі чи вороги однакові.
Зрештою, це минуло; наступного тижня я зможу витримати будь-яке шарпання, яке тільки забажають.
Щось починає мене тривожити, і я, мабуть, піду до доктора Бланша, психіатра. Я не боюся божевілля, але хотіла б позбутися нав'язливої думки, яка стає нестерпною. Це йде від тієї горезвісної замітки в «Фіґаро», «Перегони в Ніцці». Ви й не знаєте, яка це мука.
Мені здається, що мене всюди мають за кокотку. А тітка — тітка, така байдужа, така пасивна, що в неї такий вигляд, наче вона мене просто супроводжує! А я ж рішуча й жвава. У крамницях ця думка робить мене геть нещасною.
Сьогодні ввечері ми обідаємо в Караджорджевичів. Князь служив у гвардії після того, як зрікся сербського трону за себе й за своїх; це чоловік хворобливий і нічим не примітний. Княгиня теж простенька, вона ніколи не зрозуміє, що на таких вечорах, як цей, можна нудитися. Дві американки, дуже простацькі, двоє синів дому й двоє французьких приятелів, графи де Дей (?). Усе це відгонило бакалаврством чи правничою наукою, тож ми говорили про філософію та про купу всіляких речей... ученицьких.
Серед вечора прибула якась пані Маврокордато з двома доньками п'ятнадцяти-сімнадцяти років, і, звісно, я подумала, що вони відсахнуться від мене, та, на щастя, нічого такого не сталося. Я звертатимуся з молитвами до Бога замість іти до доктора Бланша.
Ланкастер пише мені, що Берта «щасливо розродилася гарненьким хлопчиком». Тим краще — чоловіки навіть у нещасті щасливіші, ніж жінки.
Мені нудно! Так не може тривати! А ця добра княгиня казала: «Правда ж, я добре зробила, що умовила вас прийти. Вам треба трохи струснутися, навіть задля вашого мистецтва. У самоті стаєш похмурим.»
Та кому ж вона це казала, Боже великий!
Я відбуваюся тим, що заплющую очі, стискаю кулаки й хвилину не дихаю — це стримує сльози.
А батькові Башкирцеву я все ж написала:
Щиро вітаю вас із тим, що ви за три роки зробили зі свого сина найгрубішу особу на світі. Ваші зусилля увінчані успіхом, і від Полтави до Гавронців ніколи не зросте досконалішого хама й бевзя.
Марі Башкирцева...