Неділя, 16 березня 1879

Коко загинув, розчавлений возом перед дверима.
Коли я покликала його обідати, мені про це сказали. Після того горя, якого завдала мені втрата першого Пінчо, на зміну якому прийшла нинішня Пінча, цей видається мені менш... та якщо у вас є собака, народжений у домі, молодий, дурненький, грайливий, негарний, добрий, лагідний, що кидається вам на шию й дивиться на вас двома очима, тривожними й несвідомими, мов у дітей, ви зрозумієте, що втрата мого мені болить.
Куди відлітають душі собак? Це бідне маленьке створіння, довге, біле, обскубане, бо шерсті в нього було більше на задку, ніж на плечах, одне величезне вухо завжди сторчма, а друге обвисле; одне слово, такий негарний пес мені вдесятеро миліший за тих жахливих тварин, за яких платять чималі гроші.
Він скидався на якогось звіра з Апокаліпсиса чи на потвору, висічену на дахах Нотр-Даму.
Перейдімо до веселого. Ми ходили посидіти годинку в Гавіні серед цілої купи бонапартистів.
Шевро, Менж де Луанн, Рандуен із дружиною. Віконт Пернеті й пані Сарланд. Ці бонапартисти, напіврозхристані, напівелегантні, чомусь невловно відгонять Дюмовими мушкетерами.
Пан Павон із посольства Чилі, Аргентини, Какао чи Занзібару прийшов годину нас заговорювати до знемоги.
Пінча наче й не помічає, що в неї вбили сина, — щоправда, вона чекає нового виводку. Усі вони зватимуться Коко чи Маком. Здається, кажуть, що собаки не мають душі.
А чому це так?