П'ятниця, 14 березня 1879

Поль щойно поїхав усупереч мені; я розсердилася й заявила йому, що він не поїде, він дав мені слово честі, що не поїде; я тримала двері, та він, скориставшись миттю моєї неуважності, утік. Бачите, це щоб довести, що він тримається своїх рішень: він присягнувся поїхати сьогодні, словом — упертість слабодуха, який, не маючи твердості у важливих справах, надолужує своє на дрібницях. Це врятувало мене від розчулення. Я негайно взяла в тітки 20 франків, щоб надіслати наклепницьку телеграму батькові до Полтави, та цієї миті ввійшла Розалі сказати мені, щоб я не розраховувала на Шампіон (одну дівчину, що часом шиє мені сукні), бо в неї черевний тиф; її робітниці розбіглися, вона сама-самісінька. І тоді мені сяйнула думка. Я порвала телеграму й послала ті 20 франків цій жінці.
Немає приємнішого почуття, ніж робити добро, яке нічого тобі не приносить. Я залюбки навідала б її, тифу я не боюся, але мала б вигляд, ніби шукаю подяки, тоді як, якби я не послала їй цю дрібку тієї ж миті, я б її просто розтринькала, та й, зізнаймося, тоді це вже не справило б мені такої гострої втіхи. Ось я почуваюся сповненою невичерпного милосердя. Іти полегшувати чужі злидні, коли ніхто на світі не полегшує моїх, — це було б доволі шиковно, як на вашу думку?
Так, а ще родина. Ця свята родина, яка розуміє високе милосердя (і слово, і річ) не більше, ніж розуміє суспільні обов'язки. Не злодії, не вбивці, та й годі. І ви гадаєте, що я серед цього щаслива! Мене мучили б, самі того не бажаючи, розповідали б, що: уявіть собі, Марі через те, що її розпестили, схибнулася на бідняках, вона вже сама не знає, чого хоче. А потім через 5 франків чи через пляшку вина зчинили б цілі історії про рахунки, борги і т. д., і т. д. Окрім того, що цей метушливий гармидер мені огидний, я щомиті була б зачеплена у своїй делікатності й у своїх підопічних. Коротше, я не робитиму добра з... сорому. Іншого слова не доберу.
І з лінощів!