Щоденник Марії Башкирцевої
CZENUKFR

Понеділок, 10 березня 1879

Я прийшла за п'ять хвилин до початку і працювала завзято... не надто, мені треба було надолужити ті п'ятнадцять днів поза домом. Шкода, що вас там не було. Я була кумедна, «шик-блиск», як сказав би капітан Блан, — та ні, «шик-блиск» — це вульгарно.
Я зі сміхом наговорила прикрих речей усім тим, хто здатен зрозуміти натяки, а потім — відповіді, перебивання, словом, я лютіша, ніж будь-коли, через те, що приречена на безвість жіночої стезі... в ательє це ще минає, але деінде... та де ж, де ще накажете мені грати оратора? А в ательє публіка не з найвитонченіших у смаках, тож усі від душі сміятимуться, коли котрась із них, кілька разів попросивши мене звеліти моделі повернутися в точну позу, дістане відповідь: «Ну ж бо, ви що, гадаєте, що я його мати!» Або всі будуть у захваті, коли котрась, шукаючи корка, спитає: «Хто це взяв мого корка?» — а я поважно відповім, що найбільш закоркована тут вона сама... Розумієте, це принизливо. Це хлоп'ячі витівки, які, певно, звичні серед учнів-чоловіків, а в нас їх бракує, бо тут купа старих дів та чужоземок.
Мушу вам зізнатися, що, хоч це, може, й простацьке, я обожнюю справжні жарти й містифікації.
Я молода, коли мені буде тридцять років, коли я стану статечним чоловіком... присягаюся, я була щира до другого «коли», а решту думала лише хвилину. Я заплатила Жюліанові, і ми побалакали про безліч речей.
Я бачила Шеппі, яка повернулася зі Швейцарії і журиться, що не має грошей, аби приходити працювати. Присягаюся, якщо мені вдасться роздобути триста франків, я оплачу їй піврічний абонемент.
Прийшла панна Коліньйон. Вона така дурненька! Вона ніяковіє з нами, церемониться. По неї прийшов брат, і я навмисне була дуже люб'язна. Я знаю, що вони у скруті, саме тому панна й боїться приходити надто часто. Коли маєш п'ятдесят тисяч ренти, то ходитимеш обідати до друзів щодня, а коли ти бідний — боятимешся цього. Для друзів усе те саме, але ця клята делікатність змушує думати, що думають... ви мене розумієте. Та байдуже, якби я зробила цій особі добро... я не вважаю її здатною на вдячність, та, власне, мені було б до того однаково. Якби я це зробила, то задля себе... я волію невдячність, вона не розчулює, і можна посміятися з негідника, якому ти прислужився і який наче кидає тобі виклик. Я люблю людей, що не відчувають благодіянь: воно їх не обтяжує, вони не ненавидять тебе, і ти можеш дивитися на них, не бентежачи їх.
Звісно, є й рідкісні винятки, які тим чарівніші, та оскільки їх лише три чи вісім відсотків, я мала справу з недостатньою кількістю людей, щоб такого зустріти.