Неділя, 9 березня 1879

Чи знаєте ви, що писати — це велика втіха.
Є речі, які знищили б вас, якби ви не призначали їх для читання, а отже — «поділеними до безкінечності».
А чи знаєте ви ще й те, що я не пригадую, щоб коли-небудь дістала сто франків без драми? Щоразу, коли мені треба платити в ательє, я мушу витерпіти більш-менш бурхливу розмову. Рахунки оплачуються, бо крамарям нічого не скажеш, але коли я прошу готівки... Ці пані кумедні: вони часто підбивають мене купити геть непотрібного капелюшка чи заохочують утнути «шедевр» на кшталт моєї останньої подорожі, а коли я прошу 300 франків, щоб заплатити Жюліанові за три місяці ательє, здіймають купу труднощів, ніби цього платежу можна уникнути.
А чи знаєте ви ще й те, що це до біса нестерпне існування!
Ґольдсмід із дружиною завітали посидіти годинку. Що ж до решти, ми нікому не дали знати, що повернулися й приймаємо. Я не пішла до Берти, бо вона в матері, а її мати жодного разу не навідалася після того гарненького шлюбу.
Мені приємно, що такий чоловік, як Дюма, надає ваги якості паперу, чорнила, пер. Бо щоразу, коли якесь приладдя заважає мені працювати, я кажу собі, що це лінощі і що у великих художників не було таких примх... Стривайте... я розумію, що раптово натхнений Рафаель малює на денці бочки свою «Мадонну в кріслі», та все ж я певна, що той самий Рафаель, аби написати й завершити ту саму картину, вдавався до всіх своїх улюблених знарядь, і якби його силоміць посадили на чуже місце, проти його волі, він дратувався б так само, як дратуюся я, проста смертна, в ательє Жюліана.
А ось тепер... мені дуже хотілося б укласти книгу, бо ця така довга, що її ніхто не зможе прочитати.
Хіба ви не розумієте, що, маючи перед собою триста франків, мені прикро ходити в ательє, не заплативши їх?
На щастя, завтра я їх заплачу. І хіба ви не розумієте, що коли мої альбоми для ескізів перемішані з книжками, ганчірками й дошками, що їх кладе тесля, мені не дуже хочеться робити начерки?
Зрештою, що мені до того! Ідіть собі під три чорти.