Неділя, 9 березня 1879

Чи знаєте ви, що писати — це велика втіха.
Є речі, які знищили б вас, якби ви не призначали їх для читання, а отже — щоб їх «поділили до безкінечності».
А чи знаєте ви ще й те, що я не пригадую, щоб коли-небудь дістала сто франків без драми? Щоразу, коли мені треба платити в майстерні, я мушу витерпіти більш-менш бурхливу розмову. Рахунки оплачують, бо крамарям нічого не скажеш, але коли я прошу готівки... Ці пані кумедні: вони часто підбивають мене купити геть непотрібного капелюшка чи заохочують утнути «шедевр» на кшталт моєї останньої подорожі, а коли я прошу 300 франків, щоб заплатити Жюліанові за три місяці в майстерні, чинять безліч перешкод, ніби цього платежу можна уникнути.
А чи знаєте ви ще й те, що це до біса нестерпне існування!
Ґольдсмід із дружиною завітали посидіти годинку. Що ж до решти, ми нікому не дали знати, що повернулися й приймаємо. Я не пішла до Берти, бо вона в матері, а її мати жодного разу не навідалася після того гарненького шлюбу.
Мені приємно, що такий чоловік, як Дюма, надає ваги якості паперу, чорнила, пер. Бо щоразу, коли якесь приладдя заважає мені працювати, я кажу собі, що це лінощі і що у великих художників не було таких примх... Стривайте... я розумію, що раптово натхнений Рафаель малює на денці бочки свою «Мадонну в кріслі», та все ж я певна, що той самий Рафаель, аби написати й завершити ту саму картину, вдавався до всіх своїх улюблених знарядь, і якби його силоміць посадили на чуже місце, проти його волі, він дратувався б так само, як дратуюся я, проста смертна, в майстерні Жюліана.
А ось тепер... мені дуже хотілося б укласти книгу, бо ця така довга, що її ніхто не зможе прочитати.
Хіба ви не розумієте, що мені прикро ходити до майстерні, поки ті триста франків не заплачено?
На щастя, завтра я їх заплачу. І хіба ви не розумієте, що коли мої альбоми для ескізів перемішані з книжками, ганчірками й дошками, що їх кладе тесля, мені не дуже хочеться робити начерки?
Зрештою, що мені до того! Ідіть собі під три чорти.