Середа, 5 березня 1879

До речі! Поль гасає по журналістах, щоб надрукувати щось доладне про князя Ерістова. Сьогодні він зустрів Кассаньяка, вони прогулялися разом, і він розповів йому свою справу, а велика людина схвалила, зацікавилася і в розмові зволила доручити Полеві передати вітання всім, а надто Мадемуазель.
Мадемуазель повертається з «Пале-Рояль», де сиділа за спиною тітки й сміялася з вистави. Мадемуазель отупіла, і доказ тому — що вона ходить до театрів дивитися п'єси, їй потрібно заглушити себе. Мадемуазель подурнішала, Мадемуазель не вірить уже ні в себе, ні в теперішнє, ні в майбутнє, Мадемуазель сягнула вершини свого щастя, і це її втішає, бо тепер усе так чи інак зміниться. А малярство!!
Так, оскільки тиждень уже надщерблений, вона напише натюрморт.
Мадемуазель щиро бажає доброго вечора панові де Кассаньяку, якого Поль застав «отупілим, жовтим, брудним, геть опущеним — мене це навіть здивувало», і зичить йому стільки ж утіхи на цьому світі, скільки має сама. Принаймні була бодай іскра життя, коли вона добре думала про вищезгаданого Кассаньяка, а тепер їй на нього начхати, і вона питає себе, що ж їй робити... Напитися чи повіситися?
Щоб утекти від цього, я цілий день читала, аж стомилася. Тітка за моєї відсутності накупила саксонської порцеляни, блакитна вітальня буде нею заставлена.
Сьогодні ввечері приходив священник.
Розалі знову бачила Кассаньяка на Бульварі: «Я ніколи не вважала його гарним, але тепер! Чорний він чи жовтий; нема в нього вже того чванькуватого виду, він наче пропащий. Здається, постарів на десять років. Ох, не йде воно на користь нашому Пополю. Це його вибори, певно, ввігнали його в трепет. А ще він [замазано: тиняється там сам-один], мов який зневірений. Жодного шику.»
Це мене веселить, і ось мені спадає думка, я навіть сказала б — упевненість. Чи не траплялося вам інколи мати отак, без жодної причини, шалену впевненість, упевненість, що впала з неба, але ніколи не обманює. Я б це сказала, якби це не було таким дурним і якби мої нарікання не забороняли мені, під страхом смішного, цих [замазано: божевільних] інтуїцій щасливої жінки. Та байдуже — я певна, що Покійний за мною жалкує. Боже мій, хай навіть лише тому, що всі чоловіки вірять, наче невідоме краще, і тому, що йому, можливо, вже досить, і ще трохи через те «краще б я, мабуть, одружився з Селіменою», яке неминуче зринає в кожного в певну мить.
Він тепер їздить до Руера без дружини. Ні, справді, річ не в тім, що це я, але оженився він кепсько.
Хоч який він шибеник, а все ж не остання людина у своїй партії. Зрештою, це чоловік відомий, поважний, він міг би знайти собі якусь купецьку дочку... Але оце. Велика дурепа цей Кассаньяк, дав себе обкрутити попам і вліз у це з тим своїм бундючним виглядом, таким кумедним, коли бачиш чи гадаєш, що бачиш наскрізь. А сьогодні ввечері, щоб [замазано: повернутися] до моєї самоти, — чоловік Акар майже мене кохає.
Уже завтра беруся до роботи. Даю собі ще рік. Рік, упродовж якого працюватиму ще завзятіше, ніж раніше. Яка користь із відчаю? Так, цю фразу кажуть, коли вже трохи з нього вибралися, а от коли він тебе тримає. Я музикувала, і це налаштувало мене на те, щоб почути, що Покійний має пропащий вигляд, а коли щира Розалі виклала своє враження, я вже змогла думати про малярство й про все інше.
[замазано: Зрештою,] янголе мій, відчай нічого не зарадить, а позаяк нічого не вдієш — працюймо: занепасти духом я завжди встигну потім. Раз уже доводиться тягнути це життя, в надії на кращу долю заповнимо його чимось.
Я не знайшла нічого, щоб із цього вибратися, тож чи читаю я, чи малюю — хіба не однаково? Знаєте, оце дивні міркування, аби спонукати мене до праці... Це навіть уже не крайній засіб! Просто я боюся, що згодом скажу собі: якби замість сидіти в майстерні ти подумала про себе, ти, може, й знайшла б...
Як вам завгодно! Спосіб, можливо, і є, але я не знаю, що робити.
Бачите, це жахливо, але я знов і знов повертаюся до можливості привезти Башкирцева сюди... Ах, авжеж! А знаєте, що він робить?
Він наново лаштує свій дім, щоб нас прийняти. Хай йому грець, я там була, і з мене досить. Мої матусі ні на що не здатні, а я маю ницість зізнатися, що не здатна їх підштовхнути, та й це нічого не дало б. Хай скільки шукаю — мама сама-одна... ні інтриги, ні союзу; у нас немає нічого, навіть грошей бракує, щоб засліпити.
Ах, якби ж ми були нікому невідомі! Мене ятрить те, що були люди, які прийшли ні з чим, а я з соромом визнаю, що не маю ні їхньої вправності, ні їхнього генія, — я не можу відмовити собі в цьому генії, inde ira і марні, виснажливі пошуки. Ніцца нас занапастила. Саме тоді, коли облишаєш шукати, і знаходиш. Хай там як, малярство не може мені зашкодити... Просто мені геть ніхто не допомагає!..
Навпаки. Ну ж бо, янголе мій, вигадуй собі виправдання, щоб приховати брак розуму.
Узятися роз'їжджати довкола озера, гасати по театрах? Це привабить нам кількох чоловіків і нескінченні муки самолюбства! Для цього потрібно, щоб родина повернулася з Ніцци. Що мене бентежить, то це ті історії, які чуєш: «Отож із тіткою, чи з дочкою, чи з матір'ю вона взялася і т. д., і т. д. і доскочила того, що їх кінець кінцем стали приймати в... і т. д., і т. д.» Романи! Дурниці. Ох, бачите!!!! Я пишу, думаю, вигадую, мрію! А потім спиняюся — і все та сама тиша, та сама самотність, та сама кімната. Нерухомість меблів видається мені викликом, насмішкою!
Я ось б'юся в цьому жахітті, поки інші живуть!!
Слава? Та до біса ту славу. Я вийду заміж за першого-ліпшого, аби лиш жити, як усі... Навіщо відкладати цю розв'язку? Чого я чекаю? За два тижні пані Гавіні видасть мене за віконта чи маркіза, який матиме шість тисяч ренти й водитиме мене повсюди. Ох, варто мені тільки відмовитися від малярства — і поле відкривається широке. Тоді... треба їхати до Італії і там одружитися. Тільки не в Росії, куплений росіянин був би річчю жахливою.
Зрештою, у Росії я б легко вийшла заміж, надто в провінції, та не така я дурна. У Петербурзі? Що ж, якби батько захотів, він, можливо, влаштував би нам там зиму; так, заради цього він запросить нас у село, наобіцявши все на світі, а потім, через те пекельне віроломство, таке йому звичне, скаже: я ж думав, що це задля того, аби жити в мирі, в родині, з твоїм батьком. Або ж він запропонує мені прийнятні партії, але якраз найобразливіші — самою своєю посередністю. В Італії спокушати долю, на вулиці? Чому б тоді не в Іспанії? Одне слово, маючи цю квартиру і віллу, кинутися мандрувати й розоритися.
Отож за рік термін оренди добіжить кінця, і тоді ми вирушимо мандрувати, щоб знайти мені чоловіка — спосіб із цього вибратися, хочу я сказати. Гм... А слава й малярство? Сьогодні ввечері це для мене китайська грамота.
У Петербурзі є Анічкови та пані Антонська. Це дасть мені змогу показатися — в Опері й навіть на якомусь великому балу... а Італія, а Мистецтво?
Годі дурниць. Ох, яка ж я очманіла.
Наступної зими, отже, до Петербурга... Я не думаю, що люблю своє мистецтво. Це був засіб, я його кидаю... Справді? Ох, сама не знаю... Чи дам я собі рік? Стільки, скільки триває оренда. To be or not to be?
Рік — це не досить... За рік буде видно, чи варто продовжувати...
Але в Італії, якщо я більше не малюватиму, я чутиму про дівчат-художниць, і я лютуватиму й жалкуватиму, а потім щоразу, коли в Неаполі чи в Петербурзі вихвалятимуть чийсь талант, як я це слухатиму? А ще.
Усе це трималося б на моїй вроді? А якщо мені не вдасться? Бо мало подобатися — треба домогтися саме того чоловіка, якого хочеш.
Раз уже Мистецтво відкинуте і я припускаю можливість виходити у світ або навіть можливість подобатися на вулиці чи в театрі... я геть розгублююся.
Іду спати... Цей Петербург і справді мені усміхається... я там зроблю собі статок... Що ж, у двадцять один рік я не буду надто стара. У Парижі годі сподіватися на багатих чоловіків, а щодо бідних — Італія зручніша. Повертаєшся, маєш салон, маєш...

Примітки

inde ira — лат. «звідси й гнів»; учений/іронічний зворот.
To be or not to be — англ. «бути чи не бути»; цитата з «Гамлета» Шекспіра.