Четвер 20 / П'ятниця, 21 лютого 1879

Ну ось! Я в Ніцці! Мені закортіло скупатися в повітрі, залитися світлом і почути шум хвиль. Чи любите ви море? Я від нього шаленію; лише в Римі я про нього забуваю... майже.
Я їхала з Полем... нас приймали за чоловіка й дружину, що ображало мене до краю. Оскільки наша вілла винайнята, ми зупиняємося в готелі «дю Парк» — колишній віллі Аква-Віва, де ми жили вісім років тому. Вісім років! Я вирушила в подорож для розваги, а приїжджаю в розпал клопотів. Мені навіть не приготували кімнати, потім сперечаються про ціну, шукають способів, як би втиснути нас трьох в одну кімнату.
Словом, ціла купа дратівливих дрібниць, дурниць і нарікань, на які мама велика майстриня. Не описуватиму їх вам — досить того, що доводиться їх терпіти! Зрештою ми йдемо вечеряти до «Лондон-Хаус». Антуан, метрдотель, приходить засвідчити мені свою шану, дами за стійкою теж, а потім усі візники усміхаються й вітаються, і той, якого ми беремо, робить мені комплімент щодо мого високого зросту — він знає мене «ось такою». А ще один пропонує свої послуги, вигукуючи, що служив у пані Романової. Потім мої друзі з вулиці де Франс. Це дуже мило, і всі ці славні люди мене потішили.
А оскільки частина мого розуму завжди витає в хмарах, я згадую, що я ні француженка, ні чоловік і що виборці мені ні до чого.
Діна вульгарна, як завжди, і всі такі міщани... це підрізає мені крила, але ніч прекрасна, і я аж до десятої вечора втікаю сама-самісінька, іду блукати берегом моря й співати під акомпанемент хвиль.
Немає ні живої душі, і так гарно, надто після Парижа. Париж!
Але я приїхала сюди послухати Патті, яка співає завтра — лише один-єдиний раз.
Але ж вам відомо, як мені щастить. Діва нездужає, Оперу перенесено на понеділок, а в неділю я мушу їхати, щоб у понеділок бути в Парижі й брати участь у конкурсі. Не братиму. Було б надто безглуздо витримати двадцять чотири години залізниці — і все марно.
Дорогою я сиділа поруч із якимось військовим, а оскільки я щойно прочитала Дюмову «Історію про піхотинця, якого з'їв крокодил», то не могла дивитися на цього чолов'ягу без сміху.
Я мушу забрати матір до Парижа. Чи не вигадали, бува, що вона усамітнилася тут, посварившись зі мною?
Мені кажуть, що він уже не «напіврозхристаний і напівелегантний», яким був. Якщо він став «елегантним» — це дуже шкода.. Вікно відчинене, і я чую дзиґар на вежі бідолашного Жірофля, що нині в Китаї.
Там, угорі, там, угорі, на горі.
Чи бачите ви отой прекрасний замок... А в мене вони лишилися хіба що в Іспанії. Я на третьому поверсі, у готелі...