Субота, 22 лютого 1879

Яка різниця з Парижем! Тут я прокидаюся сама, вікна відчинені всю ніч. Кімната, яку я займаю, — та сама, де ми сім років тому брали уроки малювання з Бенса. Я бачу сонце, що поволі осяює дерева коло невеликого басейну посеред саду, — так, як бачила тоді щоранку. Моя маленька навчальна кімната має ті самі шпалери, ті, що я колись сама обрала. Тепер у ній, певно, оселився якийсь дикий англієць. Я впізнала її по шпалерах, бо тут зробили коридор, який збиває мене з пантелику. Кімната, де я тепер, була вітриною.
Гарна погода!
Ми їмо в «Лондон-Хаус», і так робитимемо весь час, поки я залишатимуся в Ніцці. Там бачиш геть усіх, надто під час карнавалу. Франсіа, Лауренті, Саетоне!
Але я зробила дурницю. Я пішла на доброчинний розпродаж на площі Массена. Слід було триматися осторонь усього цього... та це було, щоб подивитися, як Поль купує квітку в малої Еристової, яка тут із пані Тютчевою та своїм братом. Поль закоханий у неї відтоді, як вона закінчила пансіон. Два роки тому вона приїжджала до Гавронців, та щойно побачили, до чого йдеться, красуню спровадили геть. Поль написав їй, а Костянтин Еристов, перехопивши листа, переконав свою недоумкувату сестру, що руки її не просять, а навпаки... Решту взяла на себе пані Тютчева: її коханець написав Полеві образливого листа й увесь час уникав з ним зустрічей.
Місяць тому Поль зробив усе можливе, щоб зустрітися з ним, та марно. Цього разу він побачив сестру, що є подією зовсім іншого штибу, але яка кидає його в найбільше сум'яття. Бувши незнайомцем, йому легко було б домогтися побачення з інфантою, та за теперішнього стану речей виправдатися йому неможливо, бо їй навіяли, що він мав найниціші наміри, підбурений нами, щоб помститися Тютчевій. Уявіть собі це.
Мій тепер єдиний брат просидів у мене аж до ранку, та ми нічого не придумали. Та й справді нічого не вдієш, поки ми не знаємо, що думає сама дівчина. Два роки змінюють жінку. Із сором'язливого, невинного ягняти можна перетворитися на вельми бідову панночку й завмирати в захваті перед нікчемними фертиками, які зрідка вшановують салони Ніцци своєю присутністю.
Учора ми їздили до Монако. Яке ж огидне це царство кокоток — скільки не кажи, все буде мало. Я зайшла до залів лише на десять хвилин, та мені й цього вистачило, бо я не граю. Пані Абаза, що приїхала задля театру, висловила свій захват від зустрічі зі мною. Ми послухали комічну оперу в новій залі, яка дуже гарна й у дусі сьогодення. Робота Гарньє!
Обидва розписи у вестибюлях чарівні з цією штукою — електричним освітленням.