Неділя, 16 лютого 1879

Учора й сьогодні мені снилися сни, які справили на мене доволі дивне враження.
Учора я йшла полем білих нарцисів, вищих за мене, а назустріч мені впереміш ішли священники й солдати, коли тітка сказала, показуючи на одного зі священників: «Спитай-но в нього про малого Кассаньяка». Я спитала, і він показав мені на чоловіка, що ніс дитину, кажучи, що вже надто пізно. Тоді панна Акар підійшла й притулила свою щоку до моєї, поки її чоловік дивився на нас: «Це нічого, — мовила я, — брюнетки й білявки лише виграють одна поряд з одною».
А цієї ночі я була в пана й пані де Кассаньяк.
Вони жили в помешканні з дуже високими стелями, без килимів, і всі драпування були з синього репсу, а слуги носили жилети під колір фіранок. Тільки от, минувши передпокій і опинившись у якійсь приймальні без килимів, дуже-дуже високій, я не наважувалася ввійти до вітальні. Панна Акар співала, і її чоловік підійшов опустити завісу, що відділяла вітальню від кімнати, де я була. Потім надійшов Кассаньяк, подав мені руку й попросив бути з ним, як раніше. Його дружина, здавалося, нас уникала; вона була в рожевій сукні, з оголеними руками; [замазано: то було її] обличчя, але вона діставала мені лише до плеча. Тоді ми опинилися в кімнаті — такій, як вона є насправді, — без меблів, і я підійшла до ліжка, на якому замість матраца були тільки дошки та кілька клаптів паперу.
«Що це таке?» — спитав мене Покійний.
Це переклад «Двох голубів». І я заходилася співати, але панна Акар співала вголос, і неподалік; ми пішли до неї, та вона мовби ховалася, і нарешті ми зустрілися — він, я, вона й тітка — на сходах, схожих на ті, що в «Театр-Історік». Панна Акар застібала свій ліф і була явно у… цікавому становищі. «Я ховаюся, — мовила вона, — бо моя постать мене бентежить. Якби не це, я була б люб'язніша». Я добрих півгодини шукала її, щоб відповісти, що коли жінка вродлива й має такий чарівний голос, вона завжди люб'язна, але так і не знайшла й мусила піти, нічого їй не сказавши. Сон був такий виразний, що я цілий день чекаю на його продовження.
Я була в Ґавіні, де багато народу, серед інших маркіз де Шатореньяр, який учора подав у відставку з посади державного радника й якого всі вітали.
А ще якийсь бонапартист, уже в літах, але манери якого нагадали мені мушкетерів Дюма й Кассаньяка панни Акар.
Наше помешкання велике, гарне — і порожнє!
Боже мій, що ж треба зробити, щоб більше не жити отак!! Вийти заміж. Ет! Та знаю я, але я саме й могла б вийти заміж більш-менш пристойно, якби ми приймали гостей. Я іноземка, гарна, своєрідна; було б із чого скласти цілком добре товариство...
У суботу мене вилаяли:
— Не розумію, як це з вашими здібностями вам так важко писати.
Так, я теж цього не розумію; але я паралізована. Боротися більше немає сенсу. Треба померти. Боже мій, Боже мій милостивий.
Отже, більше ні від кого нема чого чекати. Найобурливіше те, що я щойно наклала дров у камін без жодної потреби, бо мені зовсім не холодно... тоді як, можливо, тієї самої миті є бідолахи, які голодують, мерзнуть і плачуть від злиднів... Ось такі думки вмить спиняють сльози, які я залюбки проливаю. Може, це лише примха, та, гадаю, я б навіть воліла [замазано: цілковиту вбогість], бо тоді ти вже на самому дні, тобі вже нема чого боятися; а з голоду не вмреш, доки маєш сили працювати.