❦
Четвер, 30 січня 1879
Jeudi, 30 janvier 1879
Сьогодні за вечерею ми говорили про прийоми, про вихід у світ... Поль умовляє мене вийти заміж, а я відповідаю йому, що мої матусі чекають, коли якась пригода, така ж мальовнича, як і несподівана, зведе мене з принцом, — на що тітка цілком серйозно, з найповнішою щирістю та переконаністю відказує, що це найімовірніша річ у світі. Ось вам і мірило. Я розповідала їй про їхні смішні сподівання, карикатурно, а вона відповіла цілком серйозно. Вони в це вірять, вони цього чекають, і найжахливіше те, що вони на це розраховують і не вважають, що є потреба думати про щось інше чи бодай щось робити.
Ce soir à dîner nous parlions de recevoir, de voir du monde... Paul m’engage à me marier et je lui réponds que mes mères attendent qu’un accident aussi pittoresque qu’imprévu me fasse trouver un prince, ce à quoi ma tante répond sérieusement et avec une bonne foi, une conviction parfaites que c’est la chose du monde la plus possible. Cela vous donne la mesure. Je lui racontais leurs ridicules espérances, en charge; et elle a répondu pour de bon. Elles y croient, elles s’y attendent et ce qui est affreux c’est qu’elles y comptent et ne trouvent pas qu’il y ait besoin de songer à autre chose ou de faire quoi que ce soit.
Отже, кажу я, мій фіакр зривається й чіпляє якийсь екіпаж на бульварах, з нього виходить чоловік, рятує мене чи відвозить до «Кафе Ріш»; принц завмирає в захваті перед моїм утомленим обличчям, моїм заплямованим фарбою жабо, моїми чорними пальцями — і ось вам чоловік! А мені відповідають, що таке цілком може статися; ба більше: побачивши, що їх так влучно вгадано, вони лише дужче вірять у ці мрії!
Ainsi, dis-je, mon fiacre s’emporte et accroche une voiture sur les boulevards, un homme en sort, me sauve, ou me transporte au Café Rche; le prince tombe en adoration devant ma figure fatiguée, mon jabot sali de peinture, mes doigts noirs et voilà le mari ! Et on me répond que cela peut bien arriver, bien plus: se voyant si bien devinée on ne croit que plus à ces rêves !
Коли я думаю про сукні, про салони, про коней, про Мистецтво... словом, про життя, мені трапляється... зітхнути одним із тих зітхань, які, якби матеріалізувати все, що в них є болю, нетерпіння, люті й покори... підіймали б скелі й руйнували б фортеці.
Quand je pense aux robes, aux salons, aux chevaux, aux Arts... à la vie enfin, il m’arrive... de pousser un de ses soupirs qui si on matérialisait tout ce qu’ils contiennent de douleurs, d’impatiences, de rages et résignations... soulèveraient des rochers et briseraient des forteresses.
Знаєте, скільки мені років? Двадцять, скажете ви, ви в це вірите, я теж у це вірила.
Vous savez l’âge que j’ai ? Vingt ans direz-vous, vous le croyez, moi aussi je l’ai cru.
Мені всі тридцять пʼять, друзі мої, і кажучи «тридцять пʼять», я ще й добра до себе.
J’ai bien trente-cinq ans mes amis et en disant trente-cinq ans je suis bonne.