Пʼятниця, 17 січня 1879

Якби мені було шістнадцять, я була б найщасливішою жінкою на світі.
Сьогодні ввечері приходив Робер-Флері, і тепер злі язики можуть замовкнути.
— Ну що ж, ми здобули приз?
— Так, пане.
— Саме так. І ви ж знаєте, що заслужили його по праву.
— О, пане, я рада, що ви це кажете.
— Так, заслужили — і не лише за вашу конкурсну голову, а ще й за всю вашу роботу загалом. Ви зробили дуже великі успіхи, і я дуже радий, що так склалося і що медаль дісталася вам. Ви її цілком заслужили.
Слухаючи це, я червоніла й ніяковіла, і від цього навіть поменшало втіхи від його слів.
Але тітка була там і тремтіла більше за мене.
— Панна Брезло зробила миленьку гидоту, — сказав він Амелі, ідучи геть.
— Це було так складно, пане!
— О! та-та-та, просто вона більше не працює: зʼявляється час від часу, і якщо їй не насиплють компліментів по самі вуха, іде собі й зникає на кілька тижнів. А вона ж робила етюди, які...
— Ця голова була така складна, пане, — перебила Амелі, яка боронила б і самого диявола, аби лиш звинуватити конкурси.
— Вона не працює.
— Вона дещо робить удома...
— Краще б вона добре виступила на конкурсі;
Бідолаха прикро вражений — і це перед Лефевром і Буланже.