Пʼятниця, 29 листопада 1878

Мені сниться, що Валіцький повертається і що мертві Діна й Розалі теж повертаються. Я благаю їх забратися: «Ви мертві, ідіть геть, я боюся!»
На зміну цьому кошмарові приходить інший, де Кассаньяк бере мене під руку; ледве я встигла просунути руку йому під лікоть, як його щока притулилася до моєї — так відчутно, що я й досі її чую.
Я не працюю, нічого не можу робити, я сама не своя... Слухайте! Мама, тітка і Діна перехопили Кассаньяка на якомусь бульварі й дорікнули йому, що він так погано повівся з приятельками, які самі не змінилися і ніколи не зміняться, і т. д.
На це велика людина відповідає, що обожнює нас, але що тримався осторонь через безліч анонімних листів, у яких писали жахіття про його дружину і добре про мене, додаючи, що я шалено закохана в нього і все... що ви знаєте.
Дами засміялися й сказали, що це безглуздя, що вони все ті самі і що мені його дружина видалася дуже симпатичною.
— Де ж вона її бачила?
Він, мовляв, тримався осторонь, щоб уберегти цих дітей від найменшої тіні підозри. Перекажіть це їй самій, неодмінно перекажіть їй усе це.
Вигляд цілком батьківський.
Тітка спершу відвернулася, але від звуку цього голосу вся її суворість розтанула, як лід на сонці...
Мадам де Музе, кажуть, теж написала йому в дусі анонімних листів, що: «я одружуюся з дівчиною без імені, тоді як є інша, вона, яка мене обожнює і т. д. Він доручив Бланові зʼясувати правду.
Саме тієї миті проходить Блан і втікає, побачивши свого патрона в розмові з цими дамами.
Утім, каже він, якби це була правда, він би це помітив; вона б мені сказала. Він би це одразу побачив. Мама сміється й питає, чи це на мене схоже, а він відповідає, що ні: я ж її добре знаю. Ніколи вона не виявляла мені нічого такого, що могло б...
Коротко кажучи, ці жінки, мабуть, перелякалися до смерті; до того ж вони не вміють досить точно переказати найменших подробиць, щоб я могла знати, що він сказав. А ще вони не сказали б мені нічого, що могло б мене справді вразити, — вони згладжують кути... я не дала б і десяти су за їхню стенографію. Але ви все-таки трохи уявляєте собі цю зустріч. Що мене захоплює — то це роль Блана!
І Кассаньяк справді лицар Середньовіччя. Одне з двох. Або це неправда, або правда. Якщо неправда — він не мав причин ані «боятися пояснення, якого бажав», ані триматися осторонь. Або правда — і тоді він справді боягуз, що розповів про це Блану та іншим.
Наші дами почали з того, що оголосили мені про недільну вечерю з паном і мадам де Кассаньяк. Тоді я давай кричати, як дитина, повторюючи разів пʼятдесят: я не хочу вечеряти з донькою кокотки! Насправді ж я була цілком збита з пантелику і вже не знала, як мені бути. Я думала про зустріч, але пізніше, коли я стану великою художницею або дуже вдало вийду заміж...
Але отак... ні, це не цікаво. І що я могла б сказати одруженому Кассаньякові? Якби я теж була заміжня, шанси принаймні були б рівні.
Утім, у мене не було часу розібратися у своїх враженнях: я йду з Ґавіні до Водевілю, де дають «Монжуа»...
Я в капелюшку а-ля Рембрандт, і вигляд у мене дуже цікавий. Пʼєса цілком мене захопила... Проте я порадилася з мадам Ґавіні щодо ймовірності знайомства, бо, схоже, він збирається нам її представити. Вона сказала, що молода Акар не викликає в неї особливої довіри, і ми з цього посміялися.
Ви тільки погляньте на цього мізерного Блана, на цю нечисту Музе, які запустили свої лапи в мої найінтимніші справи. А цей великий Кассаньяк! Ох, справді, він дурний. А все-таки я хотіла б його побачити, ми б про це поговорили, я сказала б йому щось кумедне і... але мені надто хочеться спати...
Усе це дуже цікаво, але я нічого не можу про це сказати, не знаючи, як він поводився.
Наші дами не вселяють у мене особливої довіри. Це читання життєпису Енгра мене затримало: замість того щоб розповісти вам про великі події, я читала.