Субота, 26 жовтня 1878

Тупак, ідіот, незграба, дурень. Бідолашний чоловік, бідолашний великий ньюфаундленд, бідолашна чорна перлина.
Я готова його пробачити — іноді; а іноді мені здається, що вища істота, яку я собі вимріяла, мала би бути нездатна на...
— Мені запропонували чарівну дівчину з шістьма мільйонами приданого, і я відмовив, — сказав він якось, коли ми розмовляли про одруження.
— І чому ж, добродію? Ви кажете, дівчина була чарівна.
— Так, але в родині була пляма, а для мене це не варте жодних скарбів світу.
І це було сказано з тим піднятим угору обличчям, задертим носом, зневажливими очима. Фе! Бридка тварюка. О, справді, бридка тварюка.
Дочка священика й авантюристки, дім, де приймали самих лише чоловіків, зухвалі манери, підозрілі знайомства, а мати — приватна... кокотка. Погана репутація! І ось звідки взяли дружину! Господи, зрештою, виходить, що Поль де Кассаньяк цікавий на трибуні, але поза нею — просто собі пан, журналіст, син письменника, з бідної родини, якому через авантюрне життя всієї його рідні важко було б одружитися. Ось що каже мадам Ґавіні — а вона луна всіх, усього Парижа. Нехай.
Ось річ, про яку я завжди жалкуватиму — і з повним правом.
І подумати тільки, і подумати, що це з моєї вини!!
Мій живопис значно кращий, і академія дуже вдала. До того ж Робер-Флері обіцяє прийти до мене додому і дати поради щодо скульптури, яку я збираюся розпочати цими днями.
Він судив наш конкурс.
1. Брезло
2. Я.
Одне слово, я маю бути задоволена — мило з його боку опікуватися мною в скульптурі, чи не так. Гадаю, що Брезло його таємно обожнює, всі вони його трохи обожнюють. Що ж до мене — ви, мабуть, помітили, що я жодного разу не сказала, молодий він чи старий, чорний чи білий.
Але я вам зараз скажу. Досить-таки славетний Тоні Робер-Флері — син знаменитого Робер-Флері, члена Інституту, старійшини купи всього і колишнього директора Римської школи.
Тоні — художник спокійний, розважливий. Малює чудово, компонує добре, барви кладе погано, пише непогано, отримує медалі, кавалер Почесного легіону, продає картини державі. «Різанина поляків», «Доктор Піне́ль у Сальпетрієрі», «Останній день Коринфа» тощо. Мало блиску, але ґрунтовні знання, значна репутація і викладає бездоганно. Чого ще бажати? Крім того: сорок два роки, а виглядає на тридцять п'ять, блідий, темноволосий, з бородою, блакитноокий. Риси великі й тверді, навіть грубуваті. Трохи сухотний — це мене відштовхує (дивися «Шагреневу шкіру» Бальзака). Чудовий характер, м'які й трохи глузливі манери — але це тому, що він розмовляє з жінками, багато з яких розлютилися б, якби з ними поводилися як із хлопцями. Утім, він дуже суворий щодо роботи загалом і вважає за потрібне пом'якшувати цю суворість єлейними жартами та батьківськими усмішками. Ці жінки перед ним — мов перед справжнім майстром; і я теж — бо бачу в ньому лише вчителя. Спочатку і Жюліан мене бентежив, і я не могла заговорити до нього, не почервонівши.
Сьогодні вранці, коли Робер-Флері розмовляв зі мною в кутку серед картонів про мою скульптуру, я слухала його, мов дитина, — з наївним виглядом, щоки змінювали колір, руки не знали, куди подітися.
Він не міг не всміхатися під час розмови — і я теж, бо думала, що від мене пахне свіжими фіалками, що моє природно хвилясте, сухе й легке волосся чудово освітлене, і що мої руки, які тримали щось невизначене, прибирали кумедних поз.
Брезло каже, що те, як мої руки торкаються предметів, — це краса, хоч мої руки й не красиві в класичному сенсі.
Але треба бути художником, щоб розгледіти цю красу: буржуа і світські люди не звертають уваги на те, як ухоплюють предмети, і воліли б пухкуваті, ба навіть гладкі руки, ніж мої. Це ще треба бути Брезло — вона вигадує речі, аби здаватися оригінальною і глибокою, але й сама не дуже певна.
Між шостою й одинадцятою я встигла прочитати п'ять газет, два випуски Дюрюї та... «Кандіда», який викликав у мене відразу.
Боюся, що ці шкільні успіхи мені шкодять — мені майже соромно, що все йде добре; і коли мені кажуть «значно краще» або «дуже добре», я не відчуваю ні труднощів, ні поступу.
Мені здається, що я — дитина; а коли те саме кажуть Брезло, здається, що вона — велика художниця.
Ось що мало б трохи заспокоїти.

Примітки

«Академія» — у 1870-х рр. так називали академічний малюнок живої фігури з натурника.