Субота, 12 жовтня 1878 (Вечір)

Робер-Флері починає наслідувати Каролюса: іде, повертається (він отримав велику медаль на Всесвітній виставці), розмовляє після виправлення, закурює сигарету, кидається в крісло. Мені все це байдуже — я знаю, що він обожнює мене як ученицю. Жюліан теж. Нещодавно шведка дала мені пораду — тоді Жюліан покликав мене до свого кабінету й сказав, що я повинна йти за своєю природою; що живопис спочатку буде слабким, але це буде я, — тоді як «якщо слухатимете інших — я більше ні за що не відповідаю».
Він охоче дозволяє мені спробувати ліпити й збирається попросити Дюбуа дати мені поради.
Вперше в Парижі я каталася з задоволенням. Я була одягнена, зачесана пристойно, не поспішала. Діна залишилася з мамою — і я отримала почесне місце. Їхати спиною до коней — це катування замість прогулянки. Щосуботи робитиму так. Так безглуздо їхати в Булонський ліс абияк. Сьогодні я знайшла себе, мала успіх — усі дивилися на мене. Жалобна сукня й повстяний капелюх із перами. Ансамбль елегантний, comme il faut і цнотливий. У Олександра найгарніші коні й найгарніший екіпаж у Парижі. Він справді дуже шикарний.
Огидний Блан теж там був — довелося вклонитися. Потім...
Брудно одягнений, неуважний, схилений —
Пан Ґот'є підходить;
Ніццанець, навіть не по-недільному вбраний, хоч і прагне елегантності.
Так, це він — Пепіно, з часів трьох грацій. Він справді виглядав радим нас бачити; ми вклонялися кілька разів, і він підкликав свій фіакр, щоб спитати нашу адресу — якраз коли Олександр проїжджав повз нас на своїх чудових чорних конях.
Якби я була кимось, я взяла б Пепіно під своє крило й зробила б із нього велику людину: йому ледве двадцять три роки, він надзвичайно розумний — і з таким розумом, з якого можна було б зробити один із найвизначніших умів. Але нещасний служить у «Кредиті де Ніцца» й, мабуть, не має іншої амбіції, крім як одружитися свого часу зі ста тисячами франків посагу. Прикро — бо він іще й гарний. Дуже високий, стрункий, гнучкий — ми порівнювали його в Ніцці з пальмою. Я малюю академії — і вгадую його академію: відновлюю по шиї й руках. Кругла шия, як колона, увінчана головою античних пропорцій, тобто маленькою для нас, хто звик бачити негарних людей, у яких не більше шести-семи голів на зріст. Б'юся об заклад, що академія Ґот'є — вісім голів, як у давніх. Величезні очі, каштанові, злегка здивовані, розумні й наївні.
Рот — рівно достатньо великий, щоб не бути занадто маленьким, прикрашений вусами двадцяти трьох років.
Матовий, креольський колір обличчя — і в усьому вигляді мало не дитяча простодушність; і при цьому, дивна річ, — вираз тонкості й навіть незвичайної сили.
А в усій цій істоті — щось сміхливе, недбале, добродушне, південне.
І подивіться, добрі люди: цей хлопець, з якого можна було б зробити диво! — нічого, маленький ніццанець, задовгий — і все. У нього стільки ж нахилів стати знаменитою людиною, скільки в мене — великим живописцем.
Яка шкода, що я почала так пізно! Яка шкода, що він не почне ніколи.
У тридцять років ця дитина могла б бути дивовижно красивою, якби взялася вести пристойне — я навіть не кажу «елегантне» — життя й рушила б до амбіцій. Він ще задовгий, занадто нерішучий, — а пізніше стане ніццьким жахом. Яка шкода.
Я вважаю Покійного таким чудовим, що, щоб зробити комплімент Альберу Ґот'є, скажу: він належить до жанру Кассаньяка за зовнішністю. Але Покійному тридцять п'ять, він повний, одружений... Проте станеться так, що цієї зими ми десь опинимося віч-на-віч. Це буде не весело.
Чи був би Пепіно красномовним? Його не виховували з цією метою, і він, мабуть, навіть не читав Демосфена й Мірабо, маленький нещасник. І ось — це опановує мене, як рік тому. Тоді я скаженіла від бажання викрасти й виховати маленьку Александрін. Сьогодні мені хочеться переродити Альбера Ґот'є й зробити з нього все те, чим я сама не можу бути. Коли я скаржуся на те, що я жінка, мені кажуть, що жінки можуть чинити величезний вплив і керувати розумними чоловіками. Так, — але для цього треба когось бачити, з кимось говорити — і не бути засудженою до матері, тітки, двоюрідної сестри, панночки Ельсніц і прогулянки в Булонському лісі.

Примітки

Поль Дюбуа (1829–1905) — уславлений французький скульптор і директор Школи витончених мистецтв; його готовність консультувати Марі свідчить про рівень визнання, якого досягла майстерня Жюліана.