Субота, 28 вересня 1878

Денгоф обідав у нас. За п'ять хвилин до його приходу мама отримує телеграму, яку я читаю майже силоміць і конфіскую — бо вона від цього опудала.
— Ну що ж, — кажу я, — будьте певні: я донесу на нього в поліцію.
На це відбувається огидна сцена. Вона залишає салон і зачиняється. Я іду за нею й кажу, щоб ішла до салону й не дозволяла собі такої непристойності, як залишити Денгофа самого. Тоді вона кидається на підлогу в епілептичному припадку, кричить, виє.
Хай мене вразить небо, якщо я вимовила якусь погрозу чи грубість. Але, побачивши ці конвульсії, я перехрестилася й сказала: ось жахливий скандал, — та що ж може бути між вами й цим чудовиськом? Ви — страшна жінка. Знаєте, що вона зробила? Кинулася у вікно, — і якби я не схопила її за одяг, це була б гарна пригода. Я ніколи не кричу по-жіночому — навпаки: чим серйозніше, тим спокійніша я.
— Якщо так, — кажу я, — то я запроторю тебе до божевільні. Чи знаєш ти, що це переходить усі межі. Ти шалена.
Тоді вона почала волати, що: «вона мені рознесе обличчя кулаками (дослівно), мені страшно, А! Боже мій, мені страшно!»
Чарівний Ніколя підслуховував за дверима, — і будь-яка людина, що почула б таке, що б вона подумала про мене?
Навмисно чи ненавмисно — так вміло працюють над тим, щоб мене занапастити, з таким витонченим зрадництвом, що я вбачаю в цьому наслідок якогось отупіння. Мені огидно.
Не знаю — я оточена божевільними чи жахливими людьми. Не хочу їх виправдовувати, бо, якщо почну виправдовувати, про них подумають жахи — і моя удавана великодушність обтяжить їх удесятеро більше, ніж нападки, що їх припишуть моєму поганому настрою.
Поганий настрій — тут, у цьому пеклі!!!
Денгоф іще залишався; нарешті ввійшли до салону й просиділи спокійно до одинадцятої ночі.
Кубе навідали нас.
Яке жалюгідне життя. Але треба ж примиритися з цим пеклом дрібних, мізерних, огидних катувань.
Робер-Флері знову дуже задоволений мною й запитав, чи робила я живопис.
— Ні, пане.
— А! Мадемуазель, це нехорошо — ви ж знаєте, що так було домовлено. Ви справді винні, якщо не працюєте багато.
І якби ви знали, як він стриманий на похвали, — непогано вже є дуже сильно, — а я отримувала: добре, гарно, дуже добре...
Але чи варте воно того, щоб жити лише заради цього? Є хвилини, коли я вмирала б із радістю. Ось, наприклад: вдам, що знову беруся за хімію, братиму два уроки на місяць — це дасть мені нагоду мати отруту. Краплина синильної кислоти — і все буде добре.
Мадам Абаза пише мені з Флоренції. [Відсутній]
Я недостатньо обізнана з політичними інтригами, щоб пророкувати за ознаками, — але я відчуваю, що Імперія незабаром повернеться, і стверджую це попри все, що можна сказати. Це не тоді треба було «затуляти вуха, заплющувати очі й чекати, поки цей ураган мине». А саме зараз — і серйозно.