Неділя, 1 вересня 1878

Невже це можливо, коли читаєш такі речі, як та, що ви прочитаєте в сьогоднішньому «Ле Пеї»!
Хіба важливо, що ця людина негарна — навіть у приватному житті вона гідна захвату перед усією Європою, вона талановита, як чорт; говорить, як ангел. Прочитайте цю судову справу й захопіться, як він усіх обводить навколо пальця, який він великий, чесний, правдивий. І як публіка, судді, адвокати — усіх підхоплює його вогненне слово. Я б хотіла бути чимось значним, щоб скласти йому таку хвалу, яка була б чогось варта, схиляючись перед ним.
Немає прекраснішого таланту, ніж красномовство — для чоловіка, і спів — для жінки. Чоловік, який вміє говорити, — всесильний, великий, чесний, прекрасний.
Попри всю можливу вульгарність цього — проголошую себе шанувальницею Кассаньяка. Знаю добре, які влучні насмішки можна кинути мені в обличчя... У мене, їй-богу, вистачає сміливості мати власну думку.
Те, що серйозні люди закидають цій людині, — якраз те, що мене зачаровує; кажу це, ризикуючи мати це почуття спільним із ринковими торговками й дрібними паризькими буржуазками. Але ні, дорогі читачі, ці пані захоплюються фізичною красою й брутальністю, а я захоплююся тим, що від них вислизає, — не тим, чим захоплюються вони. Клянуся вам: ці образи викликають певне захоплення, бо вони заслужені, бо їх відстоюють чесно і бо той, хто багато ображає, багато й обстоює, багато й боронить.
Між нами є така спільна риса: наша зухвалість — не наслідок жвавості, а наслідок роздумів, і нас вважають нерозважливими, тоді як ми все розраховуємо. Порівнюю себе з ним, звичайно, на набагато нижчому рівні.
Довелося піти до церкви на похоронну службу; ми навмисно прийшли пізно — але ще залишалася четверта частина меси, й один із маленьких дияконів дав нам місце спереду, так що мимоволі наша жалоба справила сенсацію; я надзвичайно цікава в чорному; моя сукня нагадує ту, в якій була Марія-Антуанетта в Консьєржері, здаюся стрункішою — словом, навіть самі обидва великі князі звернули увагу на ту, яка з найглибшою повагою, дорогі читачі, іменує себе найпалкішою шанувальницею Поля де Кассаньяка.
Ішла лягати... мені нудно, огидно... Знаєте... ні. Я прикидалася недоступною, бо Поль де Кассаньяк збрехав заради запрошень на обіди в людей, які його нудили! Я безглузда. Не знаю, що робити. Мої жарти мене бавили. Мені соромно перед собою; обидва мої листи були дурними. Я хотіла надто багато довести; кілька простих слів важили б у тисячу разів більше... А я — ніщо, і не можу жодним чином наблизитися до нього, і він може насміхатися наді мною — так само, як і я сама.
І я нічого не бачу... нічого, — тільки живопис: це була б реабілітація, божественна компенсація. Я мала б право мати почуття, думки (у власних очах) — не зневажала б себе, пишучи всі ці жалюгідні дрібниці! Я була б чимось... Я могла б бути нічим і була б щаслива бути нічим, але коханою чоловіком, який став би моєю славою... але тепер треба бути кимось самій по собі... інакше, інакше я пропала... А Бог не матиме жалості?! Якби хоч знайшла можливість пристойно вийти заміж.
Я стомилася від стількох дрібних прикрощів — ось уже три роки, як я безупинно страждаю. Ось уже вісім місяців життя лагідніше, але ще досить сумне, щоб я його більше не хотіла! Якщо це має тривати — дозвольте мені вмерти, Боже. З мене справді досить. Це не життя. Йдеться навіть не про Кассаньяка, але це не життя! Справді це не життя! Одна, завжди одна. Ніколи нікого не бачити! Бути нічим, нікуди не ходити й нудьгувати вдома! І ця молодість, і ця свіжість, і це божественне тіло...
Навіщо?! Це злочин — губити мене! Якби я померла — черви взяли б своє! Але животіти отак! Мати всі ці прагнення — і цю ПОРОЖНЕЧУ!!!