❦
Четвер, 11 липня 1878
Jeudi, 11 juillet 1878
Перечитую про одруження пана Поля де Кассаньяка у «Фіґаро» — і не вірю своїм очам... Я б зовсім не вірила в цей шлюб, якби не мала цього клаптика газети. Хай Бог мені простить, але мені здається, що Покійний викликає в мене огиду, як і Мультедо. Якби я мала серце, його міщанський шлюб і всі ці дрібні прикрощі не применшили б його. Але серця в мене немає... а втім, це залежить від дня. Я записую навіть... найменші враження. Я була б така рада зненавидіти Покійного.
Je relis le mariage de M. Paul de Cassagnac dans « Le Figaro » et je n’en crois pas mes yeux... Je ne croirais pas du tout à ce mariage si je n’avais ce lambeau de journal. Dieu me pardonne mais il me semble que le Défunt me dégoûte comme Multedo. Si j’avais du cœur, son bourgeois mariage et toutes ces petites misères ne le diminueraient pas. Mais je n’ai pas de cœur... et puis ça dépend des jours. J’insère les... moindres impressions. Je serais si contente de détester le Défunt.
Я з радістю слухала, як кілька росіян глузували з повернення Бонапартів. Але ці люди нічого в цьому не розуміють. Пан Руер каже, що республіка одного прекрасного дня впаде — і від неї більше не залишиться й сліду. Пан Ґамбетта стверджує, що «безсилі уламки минулого» більше не страшні. Я посилаю букети імператриці й хочу вийти заміж за Леона-Диктатора. І все ж я менш дурна, ніж інші.
J’ai entendu avec joie plusieurs Russes qui se moquaient du retour des Bonaparte. Mais ce ne sont pas ces gens-là qui en savent quelque chose. M. Rouher dit que la république tombera un beau jour et on n’en retrouvera plus trace. M. Gambetta affirme que « les débris impuissants du passé » ne sont plus à craindre. J’envoie des bouquets à l’impératrice et je désire épouser Léon le Dictateur. Je suis encore moins bête que les autres.
Я грала на мандоліні в супроводі пані Ремблінської. Дами мало не плакали. Ця музика діє на нервових людей.
J’ai joué de la mandoline accompagné de Mme Rembelinsky. Les dames ont presque pleuré. Cette musique agit sur les personnes nerveuses.
Послухайте, якщо я не люблю Покійного — кого ж я любитиму?!! Для мене Покійний — перший серед усіх чоловіків, і духовно, і, може, фізично... проте я б хотіла, щоб він був менш товстим. Мені прикро, що в мене немає серця; часом воно в мене є... Мені здається неможливим, щоб Покійний зрештою не виявився Чоловіком.
Ecoutez, si je n’aime pas le Défunt qui donc vais-je aimer ?!! Le Défunt est le premier de tous les hommes pour moi au moral comme aussi peut-être au physique... pourtant je le souhaiterais moins gras. Je suis fâchée de n’avoir pas de cœur, par moment j’en ai... Il me semble impossible que le Défunt ne soit pas enfin l’Homme.
Я пояснюю собі свої глузування й послаблення почуттів тим, що сказано на стор. 47, книга 78. Тобто: я серйозно і остаточно з ним повʼязана. І якщо я коли-небудь захоплюсь іншим, я заздалегідь і категорично засуджую свій вибір — це може бути лише дурістю... навскоси якщо тільки він не буде видатнішим за Покійного, знаменитішим, кращим врешті — або хоча б таким самим.
Je m’explique mes railleries et les relâchements de sentiments par ce que j’en dis <u>page 47, livre 78</u>. C’est-à-dire que : j’y suis sérieusement et définitivement liée. Et si jamais je m’entiche d’un autre, je blâme d’avance et formellement mon choix, ce ne pourra être qu’une bêtise... en travers à moins qu’il soit plus grand que le Défunt, plus célèbre, mieux enfin ou au moins aussi bien.
Ні, знаєте, я справді думаю, що я не кохаю Покійного?! І якщо я не плакала за всієї цієї історії, то, напевно, тому, що мені не було сумно. Ось і секрет цієї гарної філософії. Ні, а проте я хотіла б вірити, що це прихильність повільна, поступова, вічна, яка стане страшною...
Non, savez-vous que je crois vraiment que je n’aime pas le Défunt ?! Et si je n’ai pas pleuré dans toute cette affaire c’est qu’assurément je n’étais pas chagrinée. Voilà le secret de cette belle phylosophie. Non, je voudrais pourtant croire que c’est une affection lente, progressive, éternelle et qui deviendra terrible...
Навіщо неодмінно хотіти кохати... Кохаймо, коли змушені... а поки що... у мить, коли бідний Кассаньяк відійшов, я була змушена — змушена власними вчинками зізнатись у своїх почуттях, але зараз, у глибині Зодена, між ванною й склянкою води з третього джерела... якраз перед тим, як писати Розалі на чудовому тлі з червоного плюшу — золотий обруч у чорному волоссі, одне плече оголене, інше задраповане біло-жовтим шовком... перед тим, як завершити нотатки до IV книги Тіта Лівія, — я почуваюся байдужою... Тож дайте мені спокій. Це вічне почуття, я не заперечую, але розважливість у моїй вдачі; поки що нічого не вдієш, і я нічого не роблю, я не розриваюся, бо це нічого б не змінило і нічого б мені не дало.
Pourquoi vouloir absolument aimer... Aimons quand nous y sommes forcée... mais en attendant... au moment du trépas de ce pauvre Cassagnac j’y étais forcée, forcée d’avouer mes sentiments par mes actions, mais maintenant, au fond de Soden entre une baignoire et un verre d’eau de la 3ème source... à la veille de peindre Rosalie sur un superbe fond de peluche rouge, un cercle d’or dans ses cheveux noirs, une épaule nue, l’autre drapée d’une soie blanche et jaune... à la veille de terminer les notes sur le IVe livre de Tite-Live, je me sens indifférente... Laissons-moi donc tranquille. C’est un sentiment éternel je le veux bien, mais la sagesse est dans mon caractère, pour le moment il n’y a rien à faire et je ne fais rien, je ne me déchire pas parce que cela n’y ferait rien et ne me rapporterait rien.