Четвер, 11 липня 1878

Перечитую заміжжя пана Поля де Кассаньяка у «Фіґаро» — і не вірю своїм очам... Я б зовсім не вірила в цей шлюб, якби не мала цього клаптика газети. Бог мені пробачить, але мені здається, що Покійний викликає в мене огиду, як і Мультедо.
Я з радістю чула кількох росіян, які глузували з повернення Бонапартів. Але ці люди нічого в цьому не розуміють. Пан Руер каже, що республіка впаде прекрасного дня — і від неї більше не залишиться й сліду. Пан Ґамбетта стверджує, що «безсилі уламки минулого» більше не варті страху. Я посилаю [Зачорнено: букети] імператриці й маю бажання вийти заміж за Леона-Диктатора.
Я грала на мандоліні в супроводі пані Ремблінської. Дами мало не плакали. Ця музика діє на нервових людей.
Послухайте, якщо я не люблю Покійного — кого ж я любитиму?!! Покійний — перший із усіх чоловіків для мене, морально — і, може, фізично теж... проте я б хотіла, щоб він був менш товстим.
Я пояснюю собі свої глузування й послаблення почуттів тим, що сказано на стор. 47, книга 78. Тобто: я серйозно і остаточно з ним пов'язана. І якщо я коли-небудь захоплюсь іншим, я заздалегідь і формально засуджую свій вибір — це може бути лише нісенітницею... [Навскоси: якщо тільки він не буде більшим від Покійного, знаменитішим, кращим врешті — або хоча б таким самим.]
Навіщо неодмінно хотіти кохати... у момент відходу бідного Кассаньяка мене до цього змушували — змушували зізнатись у почуттях через свої вчинки, але зараз, у глибині Зодена між ванною й склянкою води з третього джерела... напередодні малювання Розалі на чудовому тлі з червоного плюшу — золоте кільце в чорному волоссі, одне плече оголене, інше задраповане у біло-жовтий шовк... напередодні завершення нотаток до IV книги Тіта Лівія — я відчуваю себе байдужою...