Понеділок, 8 липня 1878

Учора в неділю Мультедо знову прийшов — разом із попом. Якщо Корсиканець уявляє, що матиме стосунки з цим персонажем завдяки мені, він помиляється. Він ішов від Ґавіні, ми туди теж. Не встигли ми там пробути й чверті години, як туди примчала маркіза Мультедо — задихана, не надто ошатно вбрана і явно прислана своїм дорогим сином. Маркізі сімдесят років — вона типова добра й чудова жінка: не надто багата, без претензій, не худорлява, не злісна і пристрасно бажає добра своїм дітям.
Недобре в мене серце: ця простота мене покоробила. Графиня де Лардерель — мати елегантна, вишукана, струнка, з чудовими екіпажами, — викликала певну повагу, і її доброта, її ніжність, коли вона на мене дивилась, здавались мені надзвичайно приємними. Пані Мультедо прекрасна, але я сприймаю її як щось цілком природне. Думка про те, що треба ввійти в цю родину й терпіти шлюб без кохання й без мільйонів, мене жахає!
О сьомій ми відʼїжджаємо. Дідусь хотів, щоб я залишилась, але я попрощалась — він обійняв мене, і раптом заплакав: з наморщеним носом, відкритим ротом, заплющеними очима, як дитина! До його хвороби це нічого б для мене не значило, але тепер я його обожнюю. Якби ви знали, як він цікавиться найменшими дрібницями, як він нас усіх любить відтоді, як опинився в цьому жахливому стані. Ще мить — і я б залишилась... Яке безумство — бути завжди такою вразливою!
навскоси У глибині душі я рада довести, що маю добре серце. При кожному розставанні мене охоплює ніжність, і я хотіла б узяти з собою навіть собак, що мене обожнюють і так добре відчувають, що я їду. Уявіть собі: людину переносять із Парижа в Зоден. Мертва тиша лише слабко передає спокій, що панує в Зодені. Він мене приголомшує, як приголомшував би великий галас.
Там ми застаємо знайомих. Пані Антонська, що була в Ніцці з донькою, яку мама часто возила на бали; вона тоді ходила туди. Пані Антонська знайомить нас із сином і невісткою. Кажуть, погана прикмета — впасти; тітка зауважила це, бо вона впала, ідучи до Версалю. — Що ж то з вами трапилось? — запитала я її. — Кассаньяк одружився? Велика біда! — Це найогидніше, що могло зі мною трапитись, — каже вона.
Вона має рацію! вона думає про мене. Якби вона нічого не сказала... але вона змушує мене шкодувати — і навіть більше! Минулого разу, коли я причащалася, я дечого попросила, і освячений хліб тричі випадав мені з рук. Я не захотіла на це зважати, а проте то була очевидна відмова — що, зрештою, потім і підтвердилося.
Чи варто розповідати, про що я думала в дорозі? Так, ці думки зворушливі. [Я їх записала в блокнот, у вагоні.] Я казала собі, поки потяг котився, що в день весілля цієї людини моє життя було змарноване — і що я так само мертва, як він — покійний. Я уявляла, що це лише ще одна прикрість, яку треба пережити, я змирялася! Надто розважлива! Завжди крайнощі! Треба було вжити заходів. Але хіба ж я знала!!! А тепер лишається тільки затулити вуха й заплющити очі. Якщо я не здатна кохати, то я шалено честолюбна і вмираю тисячею смертей від того, що навіки відлучена від цієї слави, за якою я мовчки стежила, яку підбадьорювала, якою захоплювалась, яку потай поділяла.
Кілька днів тому я написала, що вона його утримає. Від чого утримає! Яка я була дурна! Марі Прессек... утримувала його від шлюбу, але дружина! Сама того не усвідомлюючи, крадькома від себе самої, я привʼязалась до цього існування, з першого ж дня ототожнила себе з цим прекрасним життям. Може, щоб йому не заздрити... А тепер що я робитиму! Я заздрила йому, коли він нікому не належав, але, не зізнаючись собі, втішалася потаємними думками, а тепер!.. лише втративши його, я відчуваю, наскільки я його собі привласнила.
— Я втратила ілюзії щодо вас, — сказала я йому востаннє у фіакрі. — То їх у вас було чимало? — Так, лише втративши їх, я й усвідомила, скільки їх мала... Що ж, будьте щасливі — ви зробили з мене жертву; я їду до Німеччини вилікуватись від кохання, яке відчуваю до вас. — Якими ж водами лікують цю хворобу? — запитав він. — О! Не вдавайте такого важливого! — вигукнула я. — Ви хочете, щоб подумали, що у вас є багато хворих, яких туди відправляти!
Я хотіла змиритися, я цим хвалилася. Я була божевільна. Щоб збити з пантелику не знаю кого, я жартувала там, де треба було подумати, я філософствувала там, де треба було діяти! Ця страшна справа трапилась так тихо й так швидко. Я так до неї звикла, що спершу цього навіть не було помітно. А до того ж це не різкий удар, це жахлива річ, яка даватиметься взнаки завжди, бо Поль де Кассаньяк завжди буде поруч, завжди простуватиме до визнання, до слави, до величі. Відтепер, коли він більше не дивиться на мене, ви побачите, чого досягне ця людина. Імперія повернеться — і «він ширятиме над Францією», як каже Мультедо; з панною Акар!!! Краще вже сказати собі це заздалегідь... зрештою, це одне й те саме. Я ніколи до цього не звикну!
Я в Зодені — є час роздумувати й писати! Який дратівний спокій! Ви ще начитаєтесь дисертацій про Покійного й про панну Акар! Чим, по-вашому, мені займатись?
Щойно пішов доктор Тіленіус; він розпитав усе, що треба, про мою хворобу і не сказав, як французи: «Добре, це дурниці, за тиждень ми вас вилікуємо, панно». Завтра я починаю лікування.
Дерева тут гарні, повітря чисте. Сільська природа мені до лиця. У Парижі я лише гарненька, якщо взагалі гарненька, а тут я здаюся ніжною, поетичною; очі в мене більші, а щоки худіші.
Може, я була б більше закохана в Мертвого, якби кохання здавалося мені так само безповоротно втраченим, як честолюбство. У дружини завжди можна відібрати його серце, але не можна позбавити її честі носити його імʼя і відкрито ділити з ним життя. Ось чому я більше гніваюся, ніж сумую.
Мені здається — може, з лінощів, — що все скінчено, що я ніколи нікого не покохаю. Я б нічого кращого й не бажала, якби була певна, що кохаю саме цього.... Але я думаю, що я не здатна кохати...
Я могла б його покохати... але не думаю, що кохаю; я для цього надто спокійна... хай йому біс, коли кохаєш... не доводиться ж тягти себе до цього за волосся... Потрібні спалахи, а в мене є тільки терпіння. Кажуть, що люди, які вміють чекати, — сильні.
Що ж, побачимо... зрештою, інший цього не заслужив би: я кохала б його за саму лише зовнішність, а це не було б ні тривким, ні почесним; другого Поля де Кассаньяка в Європі немає, нема чого й шукати. Тож я зупиняюся на ньому і не хочу шукати.
Але саме для цього я мушу досягти свого. Якби я могла вийти заміж за Ґамбетту... мені було б приємно. Як! моя люба, хіба ми кохаємо Поля де Кассаньяка? Н...ні, адже він помер для мого кохання, але я щиро вважаю, що мені було б негідно кохати іншого. Пошукаймо в Європі чоловіка, вартого його... О! таких багато. Є міністри, дипломати, вчені, сильніші за нього, але ці люди не вміють розбурхувати маси, вони не той величний фігляр, що створив собі роль, яку засуджують, але яка змушує з якимось захопленням усміхатися навіть найсерйозніших людей, — а ті поспішають тицьнути йому в очі його молодістю й безумствами, що були її природним наслідком. Я ненавиджу людей, яким нема чим дорікнути: у таких завжди є якась жахлива прихована вада.
Отже, ось: Покійний — найцікавіша й найкумедніша істота на світі. Якби для мене був хтось інший, про нього було б чути... Є один — це Ґамбетта, але він надто негарний, надто товстий і має неохайний вигляд. Це не те саме...
Ну ж бо, я й рада була б... але ж іншого немає.