Субота, 6 липня 1878

Який жах! Як це, мабуть, огидно! Я радше погодилась би на що завгодно... ніж на ноги! У Мультедо й у всіх інших мені гидкі ноги! Коли ноги чисті, коли на ногах немає мозолів — немає нічого красивішого у світі, ніж ноги. Але якщо ні!.. ніщо не зарадить — ні краса, ні розум, ні багатство! Нога... хвора — це верх жаху! Я радше торкнулась би змії... Але як дізнатись, жахливі ноги чи ні? Неможливо, ось чому я відчуваю відразу до всіх.
І ще ніс Мультедо... цей ніс здавався таким широким, коли він цілував мені руку. Ці чуттєві ніздрі... Ах! Та ось варто було бачити, як цей пан почервонів, коли мізинець циганки Піші спирався на його мізинець у мить, коли він давав їй прикурити від своєї сигарети. Які ж дивні ці циганки — справжні маленькі арабські конячки, але бідолашні нудьгують: вони розмовляють лише по-російськи. Вони звикли, що їх пригощають, і ходять по кафе, чекаючи, поки запропонують морозиво чи шампанське, але молоді не пʼють. Їх кличуть — вони підходять поважно, приймають і дякують як світські дівчата, але без посмішки й без жодного вигуку.
Мультедо прийшов за моєю гітарою — була лише я; оскільки він мав щось переказати, я його прийняла. Не знаю, як мені це вдається, але, виявляється, я роблю з нього ідіота. Він скаржиться — він, який хоче одружитися зі мною заради мене самої і не хоче поводитися, як французи.
Я дуже розважилася, мучивши його цілу годину; я йому це сказала, сказала всю правду, сміючись, але в такі речі неможливо повірити, коли їх кажуть уголос: якщо сказано дотепно — це розважає; якщо по-дурному — це нестерпно.
Потім повернулися інші, і ми ще балакали до шостої. Було вже надто пізно їхати; ідемо дивитися «Психею» в Опера-Комік без Мультедо. Я серджуся на нього за те, що дала йому поцілувати руку; того вечора була чудова погода, і він мене так кохав... Я не пробачила б йому цієї ласки, а проте я винна йому вдячність: завдяки йому доведено, що я не була закохана ні в Антонеллі, ні в інших.
Мене слід було б відшмагати за те, що я так перекручувала речі, перекручуючи слова... Кохати! Кохати Антонеллі — ніколи в житті... фе, яка гидота! А ніс Антонеллі, а ніс Мультедо... але він мене розважає; я хотіла б на годину дозволити йому кохати мене і подивитися на це як глядачка, бо в будь-якому разі, навіть якщо він зазіхає на мої гроші, він кохає мене шалено, усіма чуттями... він зробив би все, щоб мене здобути. Бачите, мої любі, якби я була жінкою і потребувала цього чоловіка, я могла б зробити з ним що завгодно, лише щоб... Я починаю розуміти деякі історичні події — і деякі романи теж...
— Ми ніколи не зрозуміємо одне одного, — сказала я йому, — мої почуття там, угорі, а ваші — на землі. То чого ж дивуватися, що по них топчуться?
У відповідь на його пропозиції шлюбу я спитала, як у Франції одружуються, і кепкувала з його майбутнього шлюбу, «бо я за вас ніколи не вийду», а до того ж я неповнолітня — мій підпис під шлюбним контрактом нічого не важив би, чи не так?
Кумедно жартувати про такі серйозні речі, коли з тобою про них говорять серйозно. Я не хочу відмовити навідріз після всіх цих глузувань, які він так добре зносить: це зробило б його моїм ворогом, а для Парижа ще зарано — через Ґавіні, які його люблять.
Усі радощі водночас — цей покійний Кассаньяк; прочитайте замітку у «Фіґаро».
Слухаючи музику, я відчула щось ніби страх, моральний холод. Це прийшло до мене раптово; я, втім, це знала, але ніколи досі це мене всерйоз не лякало. У Покійному я маю великого ворога. Хоч який він покійний, він заподіє мені зло. Коли Едмон пророкував мені ворога, називаючи його забіякою, матамором, я й гадки не мала в це вірити, і проте це стиснуло мені серце — не те щоб у мене були передчуття, ні, а страх і смуток. На мить я уявила себе в Опері з пані Ґавіні — я сяю й розмовляю з усіма, і і ось раптом розмова уривається, усмішка зникає, і мене скуває чорний і спокійний погляд Покійного, який тяжіє наді мною, навмисно мене гіпнотизує і втішається страхом, що на мене наганяє.