Пʼятниця, 5 липня 1878

З мадам Ґавіні — на урочистій заупокійній месі за спокій душі цієї бідної маленької Королеви Іспанії.
Кохати й бути коханою чоловіком, бути вісімнадцятирічною, бути Королевою Іспанії — і померти! Про церемонію хай розповість «Фіґаро» — мені вона здалась холодною і не зворушила мене.
Учора об одинадцятій годині в церкві Мадлен відбулася урочиста заупокійна служба за спокій Її Величності Королеви Іспанії. Жалобну церемонію організувала іспанська колонія, що мешкає в Парижі, з ініціативи комісії у складі:
Дві половини третьої колонки першої сторінки «Фіґаро» від 6 липня 1878 поруч: замітка «À travers Paris» про урочисту заупокійну службу за королеву Іспанії в церкві Мадлен
Le Figaro, 6 липня 1878, с. 1 — заупокійна служба за королеву Мерседес у церкві Мадлен gallica.bnf.fr / BnF
Панів: граф де Фернандіна, герцог де Фернан-Нуньєс — обидва ґранди Іспанії; Палан, сенатор; Мора, депутат; Біадра й Абароа.
Церква була цілковито задрапована чорними тканинами зі срібними облямівками, на яких королівські герби чергувались із пальмовими гілками.
Під балдахіном, що спирався на чотири колони, спорудили великий білий катафалк, який зникав під купою вінків і живих квітів; крім того, обірвані пелюстки троянд було щедро розсипано навколо жалобного монумента, на який поклали королівську корону з перлів і діамантів.
Рівно об одинадцятій годині король дон Франсіско дʼАсіс у мундирі іспанського капітана-генерала зі своєю свитою ввійшов до церкви через головні двері між шпалерами з трьох десятків іспанських солдатів. Король зайняв місце зі свитою в трибуні праворуч від головного вівтаря. Незабаром після того пролунав сигнал труб, і королева Ізабелла, явно зворушена, прибула з двома фрейлінами й опустилась на коліна в трибуні навпроти королівської.
Уся частина нефа вже була заповнена численними присутніми, серед яких назвемо: герцогиню де Маженту, маркіза дʼАбзак, що представляв Маршала:
Герцога де Немур, графа й графиню дʼЕ, принцесу Матильду, герцогиню Саксен-Кобурзьку, герцога й герцогиню дʼАленсон, принца Монако:
Нунція та всіх послів і глав місій.
Усіх французьких міністрів, паризький уряд, великого канцлера Почесного Легіону, маршала Канробера, голову Державної ради.
Кардинала-архієпископа Паризького в повному жалобному одязі, який він надягає лише для правлячих монархів:
Герцога де Ноайль, герцога дʼОсуна, герцога Деказ, всіх членів родини Ротшильд; генерала Флері, генерала Шабо-Латур; врешті, всю іспанську колонію й посольство у парадних мундирах. Месу відслужив абат Леребур, кюре церкви Мадлен, а останнє розрішення звершив Його Превосходительство апостольський нунцій.
Церемонія, під час якої хорова школа виконала дуже красиві духовні твори, тривала півтори години.
Зберігаю запрошення. Потім — Булонський ліс, де я вже бачу кілька знайомих облич завдяки Ґавіні.
На зворотному шляху ми зупиняємось біля Мультедо, щоб сказати йому, аби прийшов сьогодні ввечері до Оранжереї слухати циганок. Поки ми з ним говорили, маленька тітка цілковито сховалась під парасолькою й повернулась спиною, щоб її ще менше було видно. Це була чарівна сцена, яка надихнула мене на лист до Мультедо, який ви зараз прочитаєте.
Пане,
Оскільки ви й далі вдаєте, ніби нічого не знаєте, я скажу вам, чому я ніколи не хотіла показати вам свого обличчя. Знайте, пане, що я не з тих, хто, не змигнувши оком, отримує листи на кшталт тих, що ви наважувались писати мені щотижня. Ці листи й ваші посилки цукерок обурювали мене до краю. Я змушена була приховувати ці переслідування від своєї родини, у якої гостювала, і від свого чоловіка, що вбив би вас. Я перетворювала все це на жарти. Я ніколи б не вшанувала листом такої людини, як ви; цей лист пише під диктовку моя покоєва.
Обурена жінка.
Це буде вінець містифікації з маленькою тіткою.
Знаєте, любі мої, Мультедо серйозно розгніваний. Виявляється, що я вчора по-справжньому вигнала його. І сьогодні ввечері на концерті він сказав мені, що не варто поводитись із тридцятидворічними чоловіками як із пʼятнадцятирічними хлопчиськами, що одного дня я наткнусь на людину, яка казатиме про мене погане, яка, на відміну від нього, ніколи мені цього не пробачить, хоч і кохатиме мене шалено.
Я відповіла йому на це, що мені нема за що вибачатись, але коли я й сказала йому піти — це був жарт; треба б мені бути цілком несповна розуму, щоб говорити це серйозно, а йому — цілковитим ідіотом, щоб вірити. Я не хочу їхати й лишати по собі погане враження. Нас шестеро: тітка, Діна, Етьєн, Філіппіні, Мультедо й я.
Після концерту ми йдемо їсти морозиво й кличемо двох найгарніших циганок і двох дітей-циганят, яким дають морозиво й вино. Розмовляти з цими дівчатами було дуже весело — всі молоді й доброчесні, за ними пильно стежать.
навскоси
Ці дівчата — не вульгарні бродяги-акробати. У них є моральні устої, і вони здаються лише тоді, коли кохають. Тоді вони залишають орду й утікають із коханим. Одне слово — це пристрасть. Їхні пісні завжди про кохання циганок.
Потім... тітка бере під руку Етьєна, Діна — Філіппіні, а я — іншого. Ідемо пішки додому — така гарна погода. Заспокоєний Мультедо говорить мені про своє кохання... Це завжди те саме. Я його не кохаю, але його вогонь мене... зігріває, — мабуть, саме це я два роки тому вважала Коханням!!
Він гарно про це говорить... він навіть плакав; підходячи до будинку, я сміялась менше — мене розмʼякшила ця прекрасна ніч і цей спів Кохання. Ах! Як добре бути коханою... нічого кращого у світі немає... Тепер я знаю, що Мультедо мене кохає: таку комедію не грають, і якби він хотів моїх грошей — моя зневага вже давно б його відштовхнула; до того ж є Діна, яку вважають такою ж багатою, і є ж чимало інших дівчат на виданні...
Мультедо — не злидар, він досконалий шляхтич, він міг би знайти — і знайде — когось іншого, не мене.
Я дражнила його Бертою, і коли він глузував із цього й говорив мені про мене, він захотів узяти мене за руку...
— Скільки разів ви цілували руку Берти?
— Жодного разу, ніколи!
— Та годі... а вона легко піддається?
— Якби я цілував руку дівчині — то лише тому, що хотів би з нею одружитись, зробити її своєю дружиною. Мені ніколи не спадало на думку одружуватись із Бертою.
І коли я зібралась відповісти, він узяв мою руку, довго цілував її і сказав від душі, з вогнем, із пристрастю: «Я вас кохаю, кохаю вас назавжди, що б не трапилось, я весь ваш, весь ваш, весь ваш!»
Яка шкода, що це він, а не хтось інший!! Інший, багатший, за кого я могла б вийти заміж. За Кассаньяком я б пішла на край світу без гроша — але інші мають бути багатими.
До речі, про Кассаньяка: Мультедо, щоб мене роздратувати — він мене анітрохи не роздратовує, — каже, що я убита шлюбом і що тітка вже мріяла, що ми всі мріяли вийти заміж за майбутнього вождя партії, бути правою рукою Імператора, ширяти над Францією... але, додає він, ви бачите, панно, ваша система не спрацювала. Ви поводились із ним як з іншими — глузували, знеохочували, доводили до люті, а він сприйняв це за чисту монету й кинувся в обійми панни Акар. Вас добряче спіймали... Ви робили це, щоб діяти краще, а він сприйняв буквально...
Якщо це чудовисько говорить правду — я... Що з того... скінчено. Я змарнувала своє життя... Чи він хоча б читав мої листи? О! Безперечно.
Мультедо дуже милий; я, може, помилилась, забувши свою руку в його під час розставання — це було в салоні, навколо столу балакали, я була збоку з Мультедо, він поцілував мені руку. Я була йому це винна — і до того ж він мене так кохає й поважає, бідолаха. Я розпитувала його як дитина — хотіла знати, як це з ним трапилось, з якого часу і взагалі все. Виявляється, він покохав мене відразу, але це дивне кохання, каже він, — кохання з кохання з симпатією. Інші — жінки, ви — вище від людства, це дивне почуття; я знаю, що ви поводитесь зі мною як із горбатим блазнем, що у вас немає ні доброти, ні серця, — і проте я вас кохаю; завжди трохи захоплюєшся серцем жінки, яку кохаєш, а я... майже не маю симпатії до вас — і водночас обожнюю.
Я слухала й слухала, бо кажу вам по правді: слова кохання варті всіх видовищ на землі — крім тих, на які ходять показуватись, але й це свого роду спів, любовний вияв: на вас дивляться, вами захоплюються, і ви розцвітаєте як квітка на сонці. Мультедо пішов із моєю гітарою під пахвою — він її зламав.
Ах! Якби я могла знати, якби Бог був добрий... але, мабуть, так і мало бути — для якогось небесного задуму.
Як би я його любила...
Безумець! Отримавши мої листи, він міг би сказати мені одне слово — і ми пішли б разом...
Мені дають Мультедо як компенсацію!.. Я ніколи не покохаю Мультедо... Він втішиться.

Примітки

Королева Мерседес Іспанська (1860–1878) — перша дружина короля Альфонса XII, померла через пʼять місяців після весілля у віці 18 років. ↩
Le Figaro, № 187, субота, 6 липня 1878, с. 1 — прочитати число на Gallica (BnF). Замітка «À travers Paris» повідомляє про заупокійну службу за королеву Мерседес у церкві Мадлен 5 липня 1878 року. ↩