П'ятниця, 28 червня 1878

Учора в каплиці братів-пасіоністів на авеню Рени-Ортанс відбулося вінчання пана Поля де Кассаньяка з панною Жюлією Акар. Свідками пана Поля де Кассаньяка були пан де Бопен, колишній префект, і пан де Локессі, депутат від Тарн-е-Гаронн. Свідками панни Акар були пан Кувле, колишній офіцер, і пан Клеман Лор'є, депутат від Ендр. Пан Поль де Кассаньяк одружився не з італійкою, як про те помилково говорили, а з молодою і чарівною ельзаскою, донькою графа і графині Стефано Акар, — жінкою вищого розуму, що поєднує красу з не менш цінним достоїнством: статком. З огляду на нещодавній важкий жаль в обох родинах, на весілля були запрошені лише члени сімей, і шлюб відбувся в найскромніших обставинах.
Шлюбне благословення молодятам дав пан абат Ламарш, кюре Сент-Марі де Батіньйоль, у присутності пана кюре Сен-Філіп-дю-Руль — до канонічної юрисдикції якого належала молода дружина, — що виявив бажання особисто бути присутнім на весіллі, аби звернутися до пана Поля де Кассаньяка з піднесеними й зворушливими словами привітання й напуття. Пана абата Ламарша з паном Полем де Кассаньяком поєднували спогади про братерство по зброї. Пройшовши Кримську кампанію як військовий капелан, пан кюре Сент-Марі де Батіньйоль був нагороджений на полі бою під Ґравелоттом, де добровільно прийшов на допомогу французьким солдатам. Потрапивши у полон, аби не розлучатися з ними, він супроводжував їх у фортеці, де їх утримували, і завдяки дивовижній опіці та невичерпній відданості врятував і втішив сотні людей у темних, нездорових казематах Північної Німеччини. Пан Поль де Кассаньяк був одним із бранців, яких той вирвав із злиднів і моральних страждань полону, і достойний священик напевне був учора зворушенішим, благословляючи шлюб свого друга, ніж тоді, під зливою снарядів у боях під Мецом.
Ну от! Як зі смертю бідного Валіцького — важко мені буде усвідомити смерть бідного Кассаньяка. Насамперед, Акари — не граф, а барон. Отже, сталося. Скінчилося. Цілковито скінчилося. Це здається мені просто безглуздям. Бідний Кассаньяк. І яке ж то посаг — лише 400.000! Удвічі більше після смерті батьків. Кажуть, що це чимало. Жюліан каже, що це необхідне — спокій, а все понад те є вже зиск; тоді як без цих 20.000 річного доходу можна було наразитися на всілякі пригоди, маючи борги по вуха. І врешті, в момент скрути найдорожчі меблі продавалися задешево. Так, столик із рожевого дерева — проданий як нічний столик із червоного дерева. Говоріть що хочете, але я вважаю, що Кассаньяк вартий більше, ніж 20.000, та й 40.000 франків річного доходу.
Мене зворушують ці кілька рядків із «Фіґаро». Ніколи мене не торкали такі слова, такі речі, що кажуть священики... і до того ж ця церемонія мала вигляд такої простої, такої гідної — такої відмінної від голосних оплесків Сен-Оґюстена. Це акт вищої політики — так розмежувати своє подвійне існування. У Кассаньяка таке добре серце — він, мабуть, цілком перейнявся святістю церемонії. Він обожнюватиме дружину, якщо й не любив нареченої. Врешті, для нього мусить бути цікаво мати справу зі справжньою порядною дівицею. Усі її цілком природні сором'язливості він знайде чарівними й скаже їй: «Ви — ангел!» — з тими інтонаціями нескінченної і чарівної ніжності, якими він так дивовижно володіє. Я трохи ревную. Я також боюся його успіхів. Зрештою, казав де Дайєн, ідучи поруч із цією людиною, здається, ніби йдеш поруч із феєрверком або венеційськими ліхтарями. Що вражає — так це те, що всі жінки від нього без пам'яті. Я охоче б розіслала такі листи-повідомлення: «Милосердні душі сповіщають вас про сумну й несподівану кончину пана Поля де Кассаньяка, захопленого лихою чорною й сухою гарячкою, що вчепилась йому у горло, внаслідок чого він упав у спільну яму скинутих, звідки неможливо його витягти, тож похоронів навіть не буде». Моліться за нього — він так цього потребує. [Викреслено: Ось моя нісенітниця, що] я маю намір написати йому від свого власного імені — думаю, це матиме гарний ефект.
Бог знає, які думки іноді спадають на думку... Тепер я хочу здобути становище в Парижі, скрізь, — підштовхувана бажанням... я й сама точно не знаю чого, але це стосується Кассаньяка. Мозе з донькою вечеряють у нас, і я їм розповідаю, що панна Акар таки стала пані Поль де Кассаньяк, але що пан Поль де Кассаньяк став паном Жюлія Акар, і що після пологів він буде дуже блідий і худий — і жінки обожнюватимуть його більше, ніж будь-коли. Врешті-решт, цей шлюб... його дружина стоятиме на варті, аби тільки бідолаха не помер зараз. Я маю намір — а що ще гірше, переконання — зустрітися з ним знову. Він повинен мене оцінити, віддати мені належне, пізнати мене такою, якою я постала в двох листах, такою, якою я є насправді.
Мадам Ґавіні запрошує мене до Опери. Мультедо вчора і сьогодні тут бував — але я не бачила цю прекрасну троянду в штанях. Я думаю про все те хороше, що я говорю про покійного Кассаньяка, і мені здається, неможливо знайти іншого такого, і що мої симпатії, мої смаки, мій розум пов'язані з цією людиною. Мені здається, що я прив'язалася до нього — і це зростатиме. Я нічого не хотіла б казати: я так скомпрометувала себе колишніми жартами, що боюся, аби не подумали, ніби це знову якась закохана нісенітниця... і мені соромно [не] говорити нічого. Я не хочу нічого стверджувати, аби знову не довелось вибачатись. Побачимо це надалі, але мушу зараз сказати, як воно є. Мені здається, що для мене лише він здатний мене зрозуміти. Але він помер. І тепер він, мабуть, зі своєю дружиною. Поль де Кассаньяк одружений. Це не заважає мені зосереджувати на ньому всі свої ніжні думки, [Викреслено: це супроводжуватиме його впродовж усього існування, ще й з додатковим інтересом] і зізнаватись собі в тому, в чому я не сміла зізнатись із забобонності, поки він був живий. Тобто я мимоволі до нього прив'язалась, і морально пригорнулась до нього, і спираюсь на його широкі груди — як під час останнього візиту на вулицю де Булонь. Я шкодую, що написала це, — можу передумати, помилитись, а це була б зневага. Але повторюю: це не захоплення, це радше Ідея, над якою пройшло і ще, мабуть, пройде чимало всього, поки вона зростатиме. [Навскоси: Я сотню разів стримувалась, щоб не говорити вам цих нісенітниць, і шкодую про них щойно їх написавши. Це, повторюю вам, фантазії, які перо обтяжує й спотворює.] Я не надто в люті: я очікувала цього вже три місяці, звиклась. Я не пролила жодної сльозини — навіть від злості. Я шкодую, що розповіла ці нісенітниці; думаю, врешті-решт мені потрібно було покласти на когось той обсяг прихильності, що був наданий мені небом. Призначення зроблене, я більше не турбуюсь. Яку ж нісенітницю я говорю! Ні, серйозно — ви ніколи не знатимете, на які обожнювання я здатна. Я хотіла б бути подвійною, щоб моє друге «я» схилилось перед першим, бо перше удостоїлось честі схилитися перед ним. Стародавні помиляються, зображуючи Любов так, як вони її зображали, — Любов — це жінка, яка любить. Люди з вульгарними почуттями. Я ж заборонила ставитися легковажно до серйозних речей Любові. Це слово слід писати лише у крайніх випадках, у вирішальних обставинах — і я знову жартую, щоб говорити про речі, які можуть бути серйозними всупереч усій їхній химерності. Я читала романи паризьких нравів, де зустрічаються речі надзвичайні — навіть у Бальзака... і тоді виникає бажання провести інтригу... Боже мій, аби ви тільки не подумали, що я банально закохана в покійного Кассаньяка. Ви так не думаєте. Це було б дурно — і навіть нечисто. Я дуже прив'язана до нього; я боюсь і сподіваюсь, що це зростатиме і що колись я полюблю його... Бо, скажу відверто, я не хотіла б любити іншого — він не заслужив би... хто знає... пошукаймо серед знаменитостей, відкриємо велику людину... та це ніколи не буде те... Тут є лицар, [Зачорнено: хвалько,] Дон Жуан з добрим серцем — і все це поетизоване, прикрашене, піднесене, звеличене цим словом: політичний діяч. І все це впало в корито шлюбу! Що можна вибачити лише задля себе самого. Але він належить іншій жінці... е! якщо мені вдасться його полюбити — я відлучу його від неї, візьму для себе. Але зараз ідеться про інше — особливо якщо я справді хочу досягти цих досить безумних і лихих цілей. Потрібно стати знаменитою, щоб дати йому привід жалкувати; потрібно вийти заміж і т. д. і т. д. Власне, це нічого не змінює в моїх планах — кохаю я чи не кохаю нікого, я діятиму так само.
Нарешті, цієї стурбованості більше не існує. Він одружений — і по всьому. Його успіхи штовхатимуть мене вперед, як штовхають малюнки Брезло. Нічого не слід стверджувати — розповідаймо, що відбувається; це не роман, де натискають на певні речі, бо знають, чим усе скінчиться. Тьфу! Цей хлопець не повинен був одружуватися. Або він кохає, або його обплутали, або він не той, за кого я його приймала. На самоті він був би у тисячу разів цікавішим.