Неділя, 16 червня 1878.

Неділя, 16 червня 1878. Ми від'їжджаємо о другій: пан і мадам Ґавіні, Діна і я. Діна дуже елегантна і пишна. На мені коротка вовняна сукня і великий солом'яний капелюх із білими пір'їнами — трохи в стилі Людовіка XVI. Ніколи Імперія не повернеться нормальним чином — парижани люблять свята, королів, розкіш, а вони це мають і ще мають свободу.
Ґавіні знають усіх. Треба було бути такою дурепою, як я, щоб не зрозуміти, що префект за Імперії, що протягом десяти років приймав усю Європу, яка проїжджала через Ніццу, — що такий префект і його дружина не можуть бути мерзотниками. Нас представляють панам, серед них барон
Гаусман. Ну, нарешті!
День видався всім, що тільки можна уявити найпрекрасніше: ми трималися дуже пристойно, мені не було нудно. Неймовірний, шалений, неосяжний натовп. Мені було добре. Шалене повернення.
Поблизу Тріумфальної арки екіпаж Ґамбетти опиняється поруч із нашим на кілька хвилин. Ґавіні і Ґамбетта вітаються, і Ґавіні обіцяє мені представити Ґамбетту.
Ви знаєте, що я боюсь прокинутись.
Я зустріла кілька знайомих і була рада бути серед людей.
Весілля Кассаньяка — майже доконаний факт: вчора він сказав одному зі своїх друзів, що про це серйозно йдеться. Ведуться переговори.
Угода ще не укладена. Мадам де Ла Валетт, уроджена Руер, його давня коханка, вкрай незадоволена, кажуть. Доктор Мішель, що стверджував, що Кассаньяк не може одружитись, утримуваний жінкою, — Мішель змушений визнати, що він одружується. Яка мерзота!!
Я набагато більше вважала б за краще, щоб він перебував на утриманні, ніж бачити, як він одружується з цією дівкою Акар, яка, зрештою, нічого особливого...
Я купила досить товсту друковану книжку, з якої вирізала літери, що наклеїла на картку і які утворюють таке:
«Жінка, що дуже серйозно цим цікавиться, хоче знати, чи укладаєте ви шлюб із кохання або з розрахунку.»
Фіґаро, Бургонь, Кора.
Я підготувала ще один, але краще не розповідатиму вам усіх цих дурниць.
Музе і його донька на вечерю. Музе каже, що дуже рада, що в мене є мадам Ґавіні — жінка, яка потрібна для мого виходу в світ. Де Дайєн запитує, яка моя мета в тому, щоб бути бонапартисткою, бо я не жінка, що марнує час; Музе додає, що вона давно призначила мене головою бонапартистської партії. Вона в це вірить, нещасна!
Я поки що ні в що не вірю — збираюсь із думками, чекаю, розраховую, вивчаю [Слова зачорнено: свої засоби] і займаюсь дурницями з Кассаньяком.
Зараз оголошую вам, що весілля нічого не змінить і що як тільки зможу, я... (це погано, я не зроблю цього, але мушу сказати, що думаю) — я заберу його у дружини. Він не знає, нещасний... він завжди захоче мене як
гарну тварину. Як це безглуздо в цьому світі... я бачила герцога Гамільтонського, що вітав мадам Ґавіні.
Якби можна було почути всі їдкі, горді, милі, ніжні, дотепні речі, що я кажу про Кассаньяка... якби він міг почути мене лише сьогодні ввечері на вечері — він не був би такий байдужий до мене. Скажу вам навіть без жодного сорому: якби він мене знав — він любив би мене. Але з ним я дотепна — це правда, але й шалена, дика, глузлива, хитра; я постаю безодньою підступності... Якби він мав мене любити — він полюбив би мене за це. А якби я була інакшою, я б шкодувала, що не була тим, про що щойно сказала. Я б сердилась на свою серйозність і свою чесність. Ні! Я б не хотіла змінюватись — хотіла б лише, щоб він почув одну з цих гарних речей, таких чарівних, коли вони рідкість серед цієї безодні підступності, як каже пан Башкірцев. Це де Дайєн мала таку ідею, а я підтримала її зі сміхом. Чого я, врешті-решт, хочу?! Зовсім нічого. Це лише фантазії.
Як цікаво, що я почуваю себе сильною, терплячою і впевненою, що досягну своїх цілей.
Боже мій, дякую вам і вручаю себе вам.