Субота, 8 червня 1878.

Я не йду в майстерню — уперше я пропущу урок Робер-Флері.
Ось результат клопотань Мультедо.
Париж, вулиця дю Колізе, 36, субота [8 червня 1878]. Мадемуазель,
Не вішайтесь. Обговорять без вас. Ось дві відповіді в додатку. Мадам Руер відповіла мені, що її чоловік не бере своїх квитків, і що слід звертатись до пана Ґавіні, до якого в таких випадках звертається й сама панна Руер. Пан Ґавіні — головний розподільник.
Я написав йому, але дуже пізно. Якщо в нього є — матиму й я, але в нього, напевно, немає.
Я навмисно не поставив адреси пана де Вальона. Це непотрібно, коли пишеш своєму депутату. Знайте, що я ніколи не допускав ані помилки, ані недогляду.
Прикро вражений, засмучений, шанобливо падаю до ваших ніг.
А. Мультедо. Можливо, якби ви послухались і відіслали одразу ж листа для пана де Вальона, у вас були б місця.
ПАЛАТА ДЕПУТАТІВ
Версаль, 7 червня [1878]. Дорогий віконте і друже,
Не можу висловити вам, як я шкодую. Я щойно зробив все можливе, щоб знайти для вас квитки... Неможливо. Жодного. Всі мої колеги їх просять, але ні в кого немає.
Мені справді прикро, що я таким чином упустив першу нагоду бути вам приємним.
Тисну вам руку.
А. де Вальон
Париж, 7 червня 1878
Дорогий мій графе,
Ще вчора було неможливо дістати квитки на завтрашнє засідання, і я нескінченно шкодую, що ви не попередили мене раніше
про своє бажання.
Іноді можна провести пана без квитка; але дам — про це не може бути й мови.
Відданий вам.
Ж.Е. Осман
Але пан Туркан, референт у Міністерстві внутрішніх справ і офіцер запасу 11-го артилерійського полку, якого я зустріла у Ґавіні, приходить о пів на одинадцяту і приносить мені квиток, по який їздив до Версалю цього ранку.
Отже, я йду з мамою купувати перуку й окуляри на Фобур Сент-Оноре. Ми виходимо, аж тут нам подають телеграму за підписом Фортюне — це Шоколад їздив до Версалю з Розалі, і обоє дістали місця в народній галереї. Ледве ми купили причандалля для маскараду, я вже сідала в екіпаж, як бачу, хто іде... Кассаньяк! Я вклоняюсь дуже сухо, але замість пройти він зупиняється і підходить говорити з нами, ніби він не останній із нечемних. Видно, що він одружується — такий у нього радісний вигляд; через кілька днів він постане перед судом присяжних за одну газетну статтю, але йому не вперше, він сміється і хоче показати нам документи, тільки вже від одного виду його портфеля кучер і перехожі — самі очі, довелося сховати. Жаль, це перегортання справ на сидінні фіакра справляло гарне враження. Тут проходить якась жінка — наш герой каже, що знав її три роки тому і вдає, що хоче від неї втекти, сідаючи в екіпаж разом із нами. Тоді я кажу йому різні дурниці, глузуючи з кількості його жертв і шкодуючи, що відстань від крамниці Бістервельда до авеню де лʼАльма, 67, така коротка. Я кажу всілякі речі, що могли б бути правдою... але, словом, звучать як глузування.
Я також не забула сказати, що він здрібнів і вицвів, що його недбалість заслуговує лише на мою зневагу, що мої ніжки більше не його, що я ніколи їх йому не покажу, і що я ненавиджу непотрібних людей.
«Ваша краса мені ні до чого, оскільки я вас не бачу, сонце благодійне; що ж до вашого тепла — воно зовсім не відчувається. Слава Богу, я обходжусь без вас — у мене пʼять квитків». Все це сміючись, так що [речення не завершено]
Я ненавиджу, коли люди кажуть вам, що повертаються з села і що поїдуть туди знову, — це брехня і ще й досить образлива.
Отже, цей нікчема прощається з нами біля наших дверей, я не снідаю і їду на вокзал із тіткою. Там знову Пополь — він просить дозволу сісти в той самий вагон і привести кількох (їх пʼятеро, і Кассаньяк — шостий) депутатів, зокрема панів де Бувіля, Віне і графа дʼЕспейля, якого визнали недійсно обраним о пʼятій годині вечора.
навскоси
Я відповідаю на його вітання і читаю свою газету, більше не дбаючи про нього. Я не хочу бути любʼязною з людиною, яка була нечемна. У вагоні я слухала панів, і сама говорила мало.
Коли я з Кассаньяком, мені здається, що чоловіки дивляться на мене якось по-особливому, і замість сердитися я розквітаю. Раптом посеред розмови він виймає з кишені цілу купу квитків.
— Я пішов за ними до тата і взяв у нього ось це.
Я сказала йому вранці, що в його батька їх вісім. Мені це вчора сказав Ґавіні. Що ж до цього жалюгідного Поля — він стверджує, що я божевільна і що я завжди пишу йому в той самий день, так що він не може нічого мені дістати. Цього разу, слава Богу, я йому не написала і більше ніколи не напишу.
Тітка бере в нього два квитки до ложі депутатів і дає йому той, що був у нас.
— Не давайте інших, тітко, нам є кого розмістити — ми візьмемо собі квитки пана де Кассаньяка, а решту роздамо.
Ось звіт про засідання за «Офіційним вісником» [бракує]
Це було цікаво, і ми мали гарні місця. Щодо Кассаньяка — задоволеного, мабуть, тим, що нині вислизнув, — він здавався безумно веселим. Приблизно в середині пообіддя я пересіла в куток, бо поряд зі мною була гарна жінка, і я не знала напевно, на кого дивляться.
На мене у моєму куточку також дивились.
Мені взагалі не варто було розмовляти з цим псом, а не людиною, але я вирішила з нього насміхатись, і насміхалась весь час — правда, він уміє відповідати. Тітка в захваті й роздратована. Вона не терпить, щоб він дивився на іншу жінку, крім мене. Бідна тітка.
Щодо мене — я повернулась стомленою й бонапартисткою, хоч і суперечила [Кассаньяку]. Кассаньяк цілий день був моєю втіхою, і я думала, дивлячись на нього: хіба можна не бути бонапартисткою! Це було у Версалі. У Парижі — інша справа.
Якщо він ніколи не приходить — значить, я його не цікавлю, хоч і розважаю, коли він мене бачить; а якщо я його не цікавлю — то що ж, чорт забирай, мені з ним робити?..
Не знаю, чи добре я зробила, що сказала... він казав нашим депутатам, що ці дами, що з розумної країни, мабуть, вважають дуже кумедним те, як у Франції все відбувається, — тоді я сказала: аж ніяк, ця система вічного провітрювання мені досить до душі. Насправді нічого надзвичайного.
Як сумно, що ми не виходимо в світ у Парижі... Одне лише це мало б вплив на людину, що так на мене схожа. До жовтня (бо тепер канікули) треба домогтися доступу до Палати, в дипломатичну ложу.
Якби ця принцеса Трубецька повернулась, я могла б познайомитись із нею через Бойдів... Ах! Як все це дратує. Все одно цей перший успіх дає мені впевненість у собі — адже врешті-решт саме завдяки мені я була у Версалі. Як все це дратує! Як же все це дратує... так, знаю, через Кассаньяка, але все це могло б залагодитись, якби він не одружувався. Але якщо він одружується — все це стає марним, мені нема з ним чого робити, що прикро — я займалася б своїм малярством.
Ви памʼятаєте, що два роки тому я мала стати мадам Рекамʼє — ну от, саме через це я хотіла б піднестись. Якби я познайомилась із ним цієї зими, мене б ніщо не турбувало, не було б цих, так би мовити... попередніх зобовʼязань.
Ця поїздка була цікавою — слухаючи їх, я заздалегідь приблизно знала ефекти й перебивання; а Кассаньяк розповідав їм свої ідеї і потім: «Слухайте, не беріть у мене цього — було б нечесно».
Ці чоловіки неймовірно розважаються. Грати у Францію, в закони, в уряди — сапрісті! це не яка-небудь дрібна дурниця.
Я відчуваю потребу викласти вам нинішнє становище й огляд моїх планів або намірів, щоб більше не повертатись до цього... Я нічого не знаю. Ні, треба.
Насамперед і попри все — живопис, потім:
є Поль де Кассаньяк — знаменита людина, яка мала залучити мене до політики, чого він зовсім не зробив, почасти тому, що ми нікого не знаємо і не маємо належного становища. Крім того, цей хлопець мене дуже бавить і міг би стати (я в це іноді вірю) чимось серйозним. Але завдяки різним обставинам він залишився другом, і ось тут починається біда; я задовольнялась дружбою — і ось немає навіть цього. Ця вища істота, така сповнена вад і можливо, пороків для простолюддя, ця істота, що так схожа на мене, не знаходить нічого, що привʼязувало б її до мене, і до того ж знаходить іншу жінку, на якій хоче одружитись! Не забудьмо зауважити вам, що в усьому цьому немає нічого з минулого. Не стану ж я вилазити на табурет, щоб кричати до зірок, що все моє життя буде присвячене помсті. Помста за все прийде у свій час.
навскоси
Важливо намагатися, щоб приводів для помсти було якомога менше. Ось суть. Ось головна справа. Ось порятунок мого самолюбства.
Я стала страшенно розважливою і розраховую (?) лише на себе. Я більше не шукаю химерних речей, бо вони приходять самі, якщо приходять; те, що можна влаштувати, — це досить прості речі, і саме цього я домагатимусь — не криючись і не соромлячись. Я потраплю на дипломатичну трибуну — запевняю вас, — крім того, буду намагатись завести собі салон... і приведу туди навіть людей із нашого посольства, тихенько. Коли розраховуєш лише на себе, часто можна бути впевненою у своїй справі.
Кассаньяк почувається винним, але не почуває бажання спокутувати свої злочини. Ось що мене дуже ображає. Можна сказати, що досі в моєму житті накопичувались лише речі, за які мені треба помщатись... це правда, аж до цієї зими. Отже, залишається лише погасити старі борги, не роблячи нових — це буде можливо. Наразі ми говоримо про Кассаньяка, який мені цікавий; інші — то все давно минуле, до якого мені байдуже, — отже, ось! Якщо Кассаньяк одружиться — буде дуже шкода, і амінь. Щодо самолюбства — були лише смутні фантазії, Музе і мої, але я потайки відкрито завжди казала цій жінці, що то все нісенітниця... Жюдік вчора на ярмарку співала куплети, що закінчуються словами: «це дурість, дурість, але... як це добре!» — воно крутиться в мене в голові. Повернімось: якщо він не одружиться — немає ні помст, ні відплат, ні жодного з тих слів, якими я зловживала і які мені гидкі. Буде просто моя кампанія, щоб усіма засобами залучити його до моєї дружби. Ось, гадаю, майже весь план мого тимчасового існування. Я нічого не приховала, мені не доведеться нічого вам пояснювати; це підсумок усього — запамʼятайте і залиште мене в спокої. Якщо я говоритиму вам про Кассаньяка, побачивши його, сприймайте це просто, не чіпляйтеся до мене — я занадто горда, щоб гнатись за тими, хто не женеться за мною. Я завжди переслідувала тих, кому було байдуже до мене, кидаючи тих, хто мене любив; і, забуваючи, що є ті, хто мене любить, думала лише про інших і почувалась нещасною, не знаючи системи компенсації. Тепер інакше, і ця зміна природна — вона прийшла поступово й обґрунтована. Ось чому я прошу вас вірити, що це не уявна й раптова зміна [НИЗ СТОРІНКИ ПОРОЖНІЙ]
Отже, мені прикро, що не можу показати Кассаньяку, що ми дуже вишукані. Інакше я б задовольнилась своєю роботою, але це ускладнення робить наше становище особливо неприємним. Кассаньяк не змінився — він завжди ставився до нас однаково; здається ж він мені менш любʼязним тому, що все це не наростає, а за такої повільності — відверто кажучи, ця дружба мала б розвиватись хоча б crescendo.
І що більше він відступається, як казала королева Наварри, що більше він відступається від мене, то приємніше було б показатись... дуже вишуканою в усіх відношеннях — не для того, щоб викликати пристрасть... дурниця! але заради одного... цілком природного й зрозумілого почуття, що не має нічого спільного з коханням.
Ось приблизно весь план тимчасового існування. Але досить — ви знаєте достатньо. Амінь.
У Кассаньяка є спина й ноги! мій Імператоре, це непристойно для героя-коханця... сидячи поруч одне з одним у вагоні, ми були в тісноті, було жарко... це дурість... але як же добре. О! Фі.
Але цей пан Туркан — яка любʼязність! Справді, це дивовижно.

Примітки

Мадам Рекамʼє (Жюлі Рекамʼє, 1777–1849) — французька красуня й господиня прославленого паризького салону, знаменитого своїм інтелектуальним колом. ↩
«Як казала королева Наварри» — Маргарита Наваррська (1492–1549), французька письменниця й покровителька мистецтв, автор «Гептамерона»; Марі цитує її архаїчну французьку: «sʼestrange» (= «sʼéloigne», дистанціюється). ↩