Четвер, 9 травня 1878.

Четвер, 9 травня 1878. Я розповіла у Лафер'єра і скрізь, де тільки могла, що Кассаньяк одружується з панною Акар. Кароліна каже, що панна Акар не схожа на французьку дівчину — вона видається надзвичайно розумною, і сама Кароліна прийняла її за художницю. Тоді воно й зрозуміло. Що ж, так, без сумніву, приємно зустріти таку особу у світі.
Мене ж у світі не зустрінеш.
Мамі стало погано сьогодні ввечері у дідуся, Діна
драматично поводилась, накладаючи гірчичники; я була спокійна й торкалася лише компресів і гарячої води... Мені ніде не вдається бути недбалою. Але якою ж гарною ця жінка мала бути й якою залишається! Перекинута на ліжку, непритомна, одяг розпущений, груди відкриті; шкіра обличчя натягнута... Справді, коли людина повністю гарна, вона ще гарніша у хворобі чи в стражданні.
На мить я запитала себе: чи не кращі в неї груди в сорок один рік, ніж у мене в вісімнадцять.
Мама не витрачає багато на сукні — майже нічого. Ці вбрання, хоч і досить розкішні, вульгаризують її, та ще й шиньйон і банальні капелюхи. Але в ліжку (у неї мало волосся) — зім'ятий білий рушник на голові — вона просто чудова, і тіло гнучке й молоде, як у двадцять. Тільки кінцівки в неї більші й некрасивіші, ніж у мене. Вважаючи себе завжди дитиною, яка ще виросте, я не звертала уваги на руки й ноги — завжди сподівалась, що вони виростуть разом із рештою, але вони залишились маленькими. Я могла б мати чарівну руку, якби пальці не були жахливо попсовані смичковими інструментами і якби я не гризла нігті. Але небесні інструменти нічого б не вдіяли, якби в мене були пристойні нігті.
Моє тіло античної богині, мої надто іспанські стегна, маленькі й досконалі за формою груди, мої ноги, руки й дитяча голова. Навіщо? Адже ніхто мене не бачить, не знає, не любить.
Все одно, цей Поль де Кассаньяк отримає те, чого заслуговує, одружившись зі своєю панною Акар.
Повторюю те, що вже казала. Я вважала його скарбницею делікатності й піднесеності почуттів — всупереч його зовнішності й саме через неї; словом, я приймала його за себе; але після того вечора я більше не вірю, що він схожий на мене, я поважаю його вже мало і більше не захоплююсь його делікатністю — він її порушив передусім щодо себе самого.
Він ще... мабуть... трохи кращий за інших, але набагато гірший, ніж був.
Це дуже шкода.
Я нічого собі не докоряю; я так вірила в те, чим він себе оголошував, що ніколи в житті не очікувала б того, що сталось. Він мене не поважає — ось чому... Ні! Якби він був тим, ким я його вважала, він зрозумів би, хто я така, і трохи поважав би себе самого... навіть жартуючи, як брат.
Цього тижня вранці позує Розалі; вона мені не вдається.
Мій бідний Пінчо і цей бідний Валіцький... думала про них сьогодні.

Примітки

Марі іронічно називає смичкові інструменти «небесними», натякаючи на те, що краса страждає заради мистецтва.